— Зате тепер ти далеко підеш! — хихикнув Караїмович. — Прямцем у Варшаву на майдан. А там уже катюга тебе обкарнає. Спершу руки та ноги відрубає, а тоді вже й голову.
— За волю піду!
— Навіть у Варшаву на майдан? — перепитав Караїмович.
— Навіть у Варшаву на майдан. — Сулима пильно глянув на Караїмовича: — Чого здригнувся, запроданцю? Знаю, ти швидше шкуру свою тричі перепродаси, аніж у Варшаву на майдан підеш.
— Своя шкура дорожча,
Сулима помовчав і, зважуючи кожне слово, сказав:
— Стяти голову — це ще не значить перемогти. Україна нині як вода в повінь Всі береги заливає.
— Одначе ти, хлопський отамане, до поезії здатний — озвався воєвода. — Побачимо, як ти під сокирою заспіваєш. — Кивнув Кононовичу: — Уведіть другу пташку, послухаємо, що вона защебече.
— Слухаю, вашмосць! — метнувся гетьман, наче той джура. — Ей, уведіть того лотра!
По хвилі жовніри увели Павлюка.
— Живий, батьку? — радісно крикнув Павлюк, вгледівши Сулиму.
— Живий, сину, живий, — ступнув йому навстріч Сулима. — Як завжди!
Із скрученими руками вони не могли обнятись, тому, кинувшись, притислись один до одного грудьми.
— Ах, яка зворушлива зустріч! — вигукнув Кисіль — Я аж розчулився до сліз... Розв'яжіть їм руки, хай хлопи досхочу пообнімаються.
Жовніри розв'язали їм руки і вийшли із зали, а Павлюк із Сулимою міцно обнялися.
— Не відчаюйся, сину, що ми кайданах, — поклавши Павлюку руки на плечі, говорив Сулима, — Ми в неволі після хмільної волі, а ті он людці, — кивнув на Кононовича з Караїмовичем, — все життя, як собаки, на ретязі ходять.
— Пащекуй, пащекуй! — кричав Кононович. — Що б там язиком не молов, а ти програв. Виграш за нами.
— Це не програш, а тільки початок битви за волю нашого народу. Ми загинем, наші побратими у бій козацтво поведуть. І як би панські лакузи на ретязях не гавкали, а їм не спинити наш похід.
Кононович з кулаками кинувся на Сулиму.
— Ти... ти розбійник... На своїх панів руку піднімаєш? Не вийде! В дугу зігнемо! Скрутимо в перевесло! Карка зломимо!..
Адам Кисіль, склепивши повіки, склав руки на грудях і, єлейно посміхаючись, прислухався до вереску реєстрового гетьмана.
— На пісок перемелемо!
Сулима з люттю глянув на гетьмана, на його живіт, що так і колихався від крику, на шовковий пояс, за який було заткнуто пузатого капшука... А ще вгледів за поясом пістоль...
Сава Кононович щось верещав...
Сулима хитнувся вперед, невловимим рухом висмикнув пістоль у Кононовича з-за пояса, та так ловко, що той і не відчув.
— Я тебе власноручно на палю посаджу! — шаленів від люті гетьман. — Я... — осікся, вгледівши в руках Сулими пістоль, чорна дірочка якого дивилась йому прямо у вічі... – Е-е-е... — враз заціпило гетьману, і його запал де й подівся.
Кисіль посміхався із заплющеними очима. Караїмович по тому, як гикнув гетьман, відчув щось неладне й поклав руку на руків'я своєї шаблі.
— Спокійно, панове! — Сулима задкував до вікна. — Не перцюйте, бо куля жартів не любить. Вона, як і горобець, вилетить — не спіймаєш. Та й дірку після неї не заткнеш.
Кисіль, урвавши смішок, злякано розплющив очі. На всіх трьох Сулима наставив пістоль, водив ним від одного до другого, ніби вибирав собі першого, і всі троє втягнули голови в плечі.
— Раджу панам бути благорозумними, — сказав Сулима вже біля вікна. — А то, не дай Боже, здригнеться моя рука...
— Це вже занадто! — крикнув воєвода. — Я протестую!
— Я панові не догодив? — глузливо запитав Сулима. — Прошу пана сидіти й не репетувати, бо як би чого не вийшло.
— Але це бунт... — прохрипів Кисіль.
— Це смерть твоя, воєводо, — уточнив Сулима. — В пістолі всього лише одна куля, і я, звичайно, встигну забити лише одного з вас. Але й то добре. Не з порожніми руками на той світ піду. То хто з вас хоче вхопили мою єдину кулю?
Всі троє мовчали.
— Ніхто не бажає, — підсумував Сулима й повернув на мить голову до Павлюка. — Ану, сину, витягни у пана Караїмовича шаблю. А тебе, пане, застерігаю: один рух — і куля твоя.
Павлюк висмикнув шаблю в старшини й відскочив до вікна.
— Панове, будемо прощатися, — сказав Сулима, підходячи й собі до вікна. — Раджу вам не здіймати гармидеру. Я з радістю всадив би у котрогось з вас кулю, та почекаємо сприятливішого менту. — До Павлюка: — Стрибай за вікно, там галерея. А звідти — вниз. Під галереєю бачив осідланих коней.
— Батьку, а ти? — вже з підвіконня озвався Павлюк. — Я тебе не лишу.
— Не барись, я прикрию! — закричав Сулима, — Один з нас мусить врятуватись. Лети, сину, на Вкраїну та велику пожежу там підпали!
— До зустрічі, батьку!
Павлюк зник на галереї, почулося падіння, заіржав кінь, зацокотіли копита, хтось крикнув і вмовк на півслові... Потім стихло все...
— Буду і я з вами прощатись, панове. — Сулима вистрибнув на підвіконня. — Спокійно, панове.
Зненацька пролунав постріл жовніра... Куля вдарила Сулимі в груди, падаючи з вікна у залу, Сулима встиг вистрілити і забити жовніра.
— Ага!.. — крикнув отаман. — Таки не пропала моя куля даром! Хоч на одного ляха, а поменшало на Україні!
Ще встиг побачити, як у залу вбігали жовніри, встиг почути, як репетував Кисіль:
— Павлюка! Павлюка хапайте, пся крев!
— Шукайте вітра в полі... — прохрипів Сулима і вчув, як десь далеко-далеко озвалися журавлі:
Кру. кру, кру,
В чужині умру ..
Павлюк нахилився, зірвав кущик сизого євшан-зілля, розтер в долонях, жадібно вдихнув терпкий полиновий запах...
— Вдома... — спрагло прошепотів. – Вдома, у степах запорозьких. І до матері Січі рукою подати… І боротьба тільки-но починається.
Розділ перший
Роман Матусевич був у розпачі: минуло півроку чи трохи більше відтоді, як вони разом, а Олена так і не звикла до нього. Про кохання ж і тихе сімейне щастя, якого так прагнув Роман, не могло бути й мови. Вона ненавиділа його. Матка Боска!.. Роман Матусевич зовсім занепав духом. Як вона сьогодні глянула на нього, коли він обережно натякнув їй про своє почуття, як глянула!.. Її гарні карі очі, що здавалися йому бездонними озерцями з живлющою вологою, до яких він так поривався припасти, враз потемніли. У них спалахнув гнів І ще щось… Мабуть, зневага до нього, погорда. А мо’, так тільки здалося розгубленому Романові, мо’, вона просто байдуже на нього подивилася? Але запитала з ледь прихованою іронією: