Гетьман хоче сапнути побільше повітря, аби велемовніше закінчити, але його випереджає Іляш Караїмович:
— …і зрадник Павлюк сидять закайданені у клітках, чекаючи на побачення з вашою милістю!
— Панове, радий вас бачити в доброму здоров'ї, радий віншувати з блискучою перемогою! — киває бородою Адам Кисіль і посміхається солодко-приторною посмішкою. — Ви, пане гетьмане, і ви, пане старшино, недарма їсте хліб Речі Посполитої! Корона не забуде вашої вірнопідданої послуги. — Воєвода поморщився і вже без пафосу закінчив: — Ви істинні лицарі, панове.
— Вашмосць почуває себе негаразд? — стурбовано питає Кононович.
— Дріб'язок — посміхаєтеся воєвода і, підтримуваний слугами, всідається в м'який фотель, слуги вкутують йому ноги пледом. — Трохи залихоманило, та ваша перемога, панове, — то найліпший бальзам для мого тіла і душі.
— Раді старатися, раді служити вашій милості! — поквапно заторохтів гетьман. — Я особисто водив загони реєстровців на приступ фортеці... Ну, і, звичайно, старшина Караїмович. Ваш вірний слуга був тяжко поранений в одне серйозне і дуже важливе місце. Рана й досі дається взнаки, особливо коли сідаєш…
— О, пан гетьман був тяжко поранений, — стримуючи іронію, встряє Караїмович. — Він гепнувся з коня, і в сідницю йому застряла колючка.
— Шип!.. — зашипів гетьман. — Залізний ши-ип!..
— Ах, здається, шип, — незворушливо згоджується Караїмович. — Отой, що проти худоби застосовують.
— Шип у сідницю встряв? — перепитує воєвода і заливається дрібним смішком, схожим на плямкання. — Потішили мене... ха-ха-ха...
— Раді старатись! — гетьман і собі криво посміхнувся.
— То розказуйте, як упоралися з Кодаком.
— Обставини посприяли захопленню фортеці, вашмобць, — каже Караїмович. — Сулима відрядив на Січ гінця про поміч, та січовикам було не до Кодака, бо на них самих напали татари.
— Покіль ви стягували реєстровців, панове, ми теж не сиділи склавши руки, — задоволено погладжує бороду воєвода. — Мій небіж постарався, вчасно до хана змотався.
Воєвода ляскає в долоні, й у дверях застигає служка.
— Вина для переможців! — велемовно кидає йому воєвода.
За хвилю той знову повертається з срібною тацею, карафкою й келихами. Розливає бурштиновий напій по келихах і, кланяючись, задкує й зникає за дверима.
— Вип'ємо, панове, за нашу, тепер уже нашу фортецю! —Адам Кисіль жестом запрошує гостей. — Сміливіше, панове, сміливіше!
— За пана воєводу і його дороге здоровля! — в один голос вигукують Кононович з Караїмовичем.
— Хочу вас потішити, панове, — пригубивши вино, воєвода відставляє келих і ляскає в долоні. Да зали знову входить служка із срібною тацею, на якій лежать два чорні капшуки. — Чи не правда, вони пузатенькі мов ті поросятка? — хихикає Кисіль.
Кононович і Караїмович водночас ковтнули слину і, витягши шиї, жадібно поїдали очима чорні капшуки.
— Прошу вас… — воєвода жестом показав на тацю. — У капшуках по тисячі злотих. Це плата Речі Посполитої за ваші послуги Короні і крулю. Гребіть... Перепрошую, я хотів сказати, беріть…
Відштовхнувши плечем Караїмовича, гетьман перший опинився біля таці й хапливо простяг руки.
— Ей, ей!.. Куди ви, пане гетьмане, схопили обох поросят? — Караїмович ладен був кинутись з кулаками на Кононовича. — Ну й загребущі ж у вас руки!.. Під Кодаком було б їх простягати.
— Хіба два? — був щиро здивований гетьман і, зітхнувши, з жалем віддав Караїмовичу один капшук. — Не дивуйтеся, пане старшино, немає таких грабель, котрі від себе гребли б.
— А би не давайте волю своїм граблям! — буркнув Караїмович, засовуючи свій капшук за пояс. — Бо й по руках можна схопити!
Затим дякували воєводі:
— Ми завжди були і є вірними слугами його милості короля! Ми його підніжки. Нєх жиє круль!
— Похвально, похвально! Його милість круль завжди підтримує вірну старшину. Грамоти на маєтки одержите невзабарі.
— Вашмосць! — вихопився наперед гетьман. — Дозвольте і вашу милість потішити! — Воєвода кивнув, гетьман метнувся до дверей. — Ану, уведіть першого лотра!..
По хвилі жовніри уводять Івана Сулиму.
— Ось він... ось! — верескливо кричить Кононович, потираючи руки. — Зараз ми поскубемо запорозьку птаху!..
Руки в Сулими скручені за спиною, оселедець вирваний, сорочка на ньому висить шматтям, на плечах та грудях свіжі, не засохлі ще рани. Адам Кисіль аж звівся й, виставивши вперед бороду, зацікавлено розглядав запорозького ватага. Сулима сковзнув по ньому неуважним поглядом і відвернувся.
— Так ось ти який, Сулима-а! — протяг воєвода.
Перед ним стояв трохи вище середнього зросту, міцний, широкоплечий здоровань, ніби витесаний одним махом з одної брили. Незважаючи на поразку й численні тортури, він ще мав предосить сили й твердо стояв на міцних ногах.
"І дає ж Бог цій черні таку міць та здоровля, — з глухим роздратуванням подумав воєвода, бо завжди заздрив здоровим і сильним. — Скільки з черні не. видавлюй соків, як не вичавлюй силу, а вона все одно бунтує. Ось і цей отаман... Його вогнем пекли, тіло на ньому, шматтями рвали, а бач, стоїть, хоч би що... Лише посивів та щетиною заріс..."
Ще раз прискіпливо оглянув Сулиму й надибав у нього біля рота гіркі зморшки, відзначив, що очі в отамана глибоко запали... Зловтішне потер руки. Таки допекли цьому здорованю!
— Сьорбнув горя, отамане? — мовби співчутливо запитав воєвода. — Мабуть, і сили в тобі вже надломились? Сулима криво посміхнувся:
— Коли пан воєвода бажає зі мною особисто помірятись силою, то прошу пана...
— Іншим разом... Як би там не було, — перечекавши біль у боці, буркнув воєвода, — а я житиму. А ти, орле запорозький, гнитимеш у землі!
— Хоч круки й довше живуть, та я їм не заздрю! — відповів Сулима. — Хай собі каркають!
— І покаркаєм! — закричав Сава Кононович. – На твоїй могилі!
Сулима навіть не повернувся в його бік. Це ще дужче вивело Кононовича з себе, та воєвода спинив його:
— Постривай, гетьмане, з своїм карканням. Ще буде час. — І повернувся до Сулими: — Так що з тобою чинити, запорожцю? Правду кажучи, не безталанний ти, отамане, коли зумів Кодак захопите. Ловко діяв. Коли б ти був з нами, ти б далеко пішов.
— Пан воєвода помиляється, — спокійно відказав Сулима. — Бути з вами — це значить бути рабом. А хлоп не може ні на крок відійти від свого пана.