А над Старцем кричали журавлі, й Гуні здалося, що то з предковічної дідівщини, із славної батьківщини озиваються до нього полеглі в боях за волю вкраїнські козаки... Ще завзятіше налягли повстанці на лопати, і вал, незважаючи на обстріли, виростав на очах. Гуня обійшов табір, показав, де вигідніше рити шанці та схови, і знову повернувся до валу.
— Але ж з б'ють, най їх трясця візьме! — почув він біля себе голос і, випроставшись, побачив старшину Козиря. Похитав головою: з якого це дива вбрався старшина? Шапка на ньому соболева, поверх червоного парчевого каптана, гаптованого срібними візерунками й підперезаного чорним поясом з прикрасами, синя кирея на голубій підкладці...
— Куди це пан старшина вирядився?
— Помирати — так з музикою! — бадьоро вигукнув Козир, збиваючи набакир соболеву шапку. — Можу й до ляхів на переговори сходити. А чого... Не вперше ляшки пропонують нам мир.
Гуня нічого не відповів, мовчки орудував лопатою.
— Дивно, пане гетьмане, — впівголоса озвався Козир. — Як ляхи дізналися, що ми відходимо? Туман же густющий був. Їй-богу, в нашому таборі є зрадники та запроданці.
— В сім'ї не без виродка! — Гуня пильно глянув на старшину (той ураз чомусь знітився) і знову наліг на лопату.
— Продадуть вони вас, пане гетьмане, — бубонів Козир. — І пізно тоді буде. А зараз ще можна... Утекти...
— Я тікати не збираюся!
Неподалік упало ядро, Козир миттю впав на землю і, розпластавшись, затулив голову руками. Гуня, поплювавши на долоні, копав далі.
— Візьми ліпше лопату, старшино! — кинув він Козирю. — Як лежати, то ліпше копати. Все ж нам буде якась вигода з тебе.
— А на дідька землю копирсати? — Козир звівся й неохоче взяв лопату. — Чи не все одно, де смерть зустріне? В шанці чи в чистому полі? Все одно – капець!
— Рано себе ховаєш, старшино.
— Рано... рано... — бурчав Козир, тикаючи лопатою. — Волю ми вже все одно не здобудемо!
— Ми її вирвемо! — Гуня із злістю орудував лопатою. — Коли й не розіб'ємо ляхів, то принаймні вимотаємо їх, обезкровимо, щоб панство не дуже рогами розмахувало! Хоч якесь полегшення, а таки вирвемо люду! А надійдуть ліпші часи, вберемо більшу силу і по — іншому мову тоді поведемо.
— Доки сонце зійде, роса очі виїсть! — сердито вигукнув Козир. — Помочі нізвідки... От і борись! Одні ми!
— Не одні, а серед людей. — Гуня помовчав, вирівнюючи стінки шанця. — Не в пустелі б'ємося. Чують люди, де воля гримить. Чималий розголос про наше повстання Україною пішов. Прийде й поміч. Побачать люди, що можна ворогів бити, за зброю візьмуться.
— Нині чернь перелякана поразкою Павлюка.
— І деяка старшина! — додав Гуня. Помовчали, копаючи.
— А чи не ліпше згодиться на переговори з ляхами? — озвався Козир. — Я б хутенько до Потоцького збігав... Умовив би його... Мо’, які й вольності вирвав би...
— Бачу, нарядився шляхетним паном. Завиваючи, пролетіло ядро. Козир поспіхом впав на дно шанця, а коли звівся, Гуні вже не було.
— Брешеш, голото, скрутять тобі ляхи роги! — з ненавистю прошипів Козир. — Не ти, так ми підпишемо угоду з ляхами. Бо не вам, голоті бурлацькій, панувати! Нас панами помазано!
Розділ п'ятнадцятий
Був ранній ранок, туман хутко рідів, рожевів від перших скалок сонця. Мокра земля парувала, всюди блищала роса. У гирлі Старця навперебій кумкали жаби. наче радились і ніяк не могли дійти згоди. Козацький табір принишк у ранковій млі. Потоцькому не спалося всю ніч, все думав, як викишкати козаків з — за валу. Ледь зайнялась вранішня зоря, вийшов з намету і довго мовчки оглядав мокрий від роси повстанський табір над Дніпром. Чим вони тримаються? Остряниці було скрутно, крутився, як на гарячому, а Гуні, напевне ж, ще скрутніше. А бач — тримається. Незбагненне! Чи ж багато в них гармат? Мабуть, з десяток. І по фунту пороху на козака. І все одно стоять. Незбагненні ці лотри! І не лише захищаються, а й нападають. Доводиться думати і про власні втрати. А вони чим далі, тим більші. Ганяючись за Остряницею, а тепер за Гунею, полковник спустошив своє військо. А тут ще й підмога бариться. Потоцький оглядає свій табір, чи немає де, бува, слабини. Жовніри нагорнули вал паралельно повстанському — від Старця до Дніпра, порили глибокі шанці. Панські та княжі люди тримають чоло позиції, ліворуч німецька піхота зарилася в землю, праворуч жовніри ледве висовують носи... Кіннота стоїть у тилу, на випадок, якщо повстанці зважаться перейти в наступ. Ні, здається, табір вкріплений добре. На випадок чого, можна й захищатися.
— Вашмосць!
Полковник здригнувся і рвучко оглянувся. Мокрий від нічної роси, стояв перед ним гонець з почервонілими, припухлими від безсоння очима.
— Вельможний пане полковнику! В Переяслав з комонним військом прибув єгомосць польний гетьман. За кілька днів єгомосць буде тут.
Полковник відчув, як тепла хвиля з ніг до голови пройняла його холодне, забучавіле тіло. Нарешті! Тепер, можна бути спокійним... Гонець витягнув згорнутий у трубочку папір і подав полковнику. В листі польний гетьман повідомляв свого "єдиноутробного милого брата Стася", що днями буде в гирлі Старця і вони тоді разом прикінчать хлопів, бо пора вже покласти край свавіллю хлопському. А поки що польний гетьман випалює села і вирізає руську людність, аби "не плодилися в цих краях зрадники Корони". В полковника й зовсім піднявся настрій. Хоч він і не любив брата, заздрячи його успіхові (не кожний шляхтич, бодай і з вельможного роду, може так високо доскочити, як Миколай!), але зараз почував радість. Вдвох з братом вони швидко викишкають повстанців, і він нарешті повернеться до Варшави. На радощах полковник витяг кілька великих блискучих талярів, зважив їх на руці, подумав, один простягнув гінцеві, а решту сховав.
— За добрі вісті!
— Радий завсіди вашій мосці добрі вісті возити! — вигукнув гінець і раптом осікся. — Але маю ще... не зовсім добрі вісті. Скидан Із Черкас іде сюди. Хоче переправитись через Дніпро і з'єднатися з Гунею, вашмосць!
— Цього ще не вистачало! — пересмикнув полковник гострими плечима. — Ротмістре Ханєцький!
— Я тут, вашмосць!
— Чотири кварцяні хоругви, ескадрон драгунів — і хутчій до Дніпра! — наказав полковник. — Спішіть, пане ротмістре, аби Скидан не встиг з'єднатися з Гунею!