— Що тут сталося?
— Та ось... прикінчили сіромаху... — Козир показав рукою на вбитого козака. — Ляхи підкралися й ножем... А тут я вчасно підоспів… Почав кричати, вони й ходу.
— Мабуть, язика хотіли взяти, — висловив хтось припущення.
— Старшино Боюнь! — гукнув Гуня. — Вистав посалені чати! Чатників постав парами. Щоб кожна пара другу на виду тримала. — І повернувся до Козиря: — Дякую тобі, старшино, що своєчасно нагодився.
Другодні під вечір в повстанський табір берегом Сули проникло з десяток дядьків.
— Ми із загону отамана Соломки, — пояснили вони Гуні. — Переяслав захопив польний гетьман з коронним військом. Наш загін потрапив в оточення, лише нам пощастило врятуватися. Коронне військо прямує сюди.
— Пане гетьмане! — старшина Козир похитав головою. — Зовсім невтішні вісті. Якщо до Станіслава Потоцького приєднається його брат з коронним військом — з нами буде те, що із загоном Соломки.
— Допоки живий — не спіши хоронити! — різко відповів Гуня. — Не такий страшний чорт, як його малюють!
— Воно — то так... — переступав з ноги на ногу Козир. — Але коронне військо і більше, і сильніше... — Помовчавши, обережно додав: — Чи не краще прийняти умови Потоцького і помиритися?
— Мирилася коза з вовком — ріжки та ніжки лишилися!
— Але ж коронне військо — то велика сила, — наполягав Козир. — І гармат у них достобіса!
— Але й ми не з лопуцька зроблені. — Гуня уважно поглянув на старшину. — Коли хочеш миритися з ляхами, то йди до них і ставай на коліна. А ми цеї ночі вийдемо на кращі позиції і ще повоюємо з панством!
— Куди це? — швидко запитав Козир, і в горлі йому у пересохло.
— У гирло Старця.
Вночі Козир розштовхав сотника Ворожбита, котрий хропів під возом, наче на печі.
— Сидоре, вставай! — смикав його за рукав Козир. — Хропеш, як у себе вдома. Гляди, ще ляхи сонного захоплять.
— Що? Га? — схопився Ворожбит і оглушливо чхнув.
— Тссс! — зашипів Козир. — Розчхався, аж у вухах лящить!
— А в мене чхання не крадене, то чого ж бояться, — смачно позіхнув Ворожбит. — Що там стряслося? Чого розбудив?
Козир на мить завагався: посвячувати Ворожбита в свої плани чи, мо’, остерігатись його? З сотником вони давні приятелі. Раніше йому Козир довіряв... То ризикнути? В душі Ворожбит (це він — то — достеменно знав) кається, що встряв у повстання.
— Ей ти, знову захріп! — затермосив його Козир. — Вставай!
— А чого ж ти розбудив мене? На твою пику дивиться? — буркнув сотник. — Кажи, яке діло маєш? Козир підсів ближче.
— Слухай, сотнику, ти дуже хочеш позбутися своєї голови?
Ворожбит почухався, позіхнув.
— Та щось не дуже до цього тягне. Коли б дві голови мав, то, може б, одну й поклав . Хочеться ще пожити, та хіба в цім шарварку вцілієш? Чорта з два!
— Якщо будеш триматися за Гуню — голови не вбережеш. Ворожбит пильно глянув на Козиря.
— А коли за тебе, приміром?
— Повернешся з вигодою. Ворожбит ще подумав.
— То викладай свою задумку.
— А хочеш старшинський чин схопити? — присунувся Козир.
— Не проти...
— Тоді слухай мене пильно. — Козир озирнувся й зашепотів. — Якщо козаки помиряться з Потоцьким, старшина буде у виграші. Особливо та, яка цьому сприятиме. Потоцький нас не вгризе і багне миру. Чернь затялась на своєму. Потоцький сам не виплутається з ції катавасії. Тому виграє старшина від миру черні з ляхами.
— Це так, — згодився Ворожбит.
— Коли так — то допомагай мені. — Козир знову озирнувся й зашепотів — Треба гуртувати навколо себе старшину, козаків підмовляти до миру. Але це потім, а зараз... А зараз ти вужем вислизнеш з табору і гайда до Потоцького
— Тю – у! Щоб мене забили? Нема дурних!
— Тссс! Не горлопань! Ніхто тебе й пальцем не зачепить, коли скажеш, що від мене. Второпав?
— Та ніби...
— Зумієш вислизнути з табору?
— Спробую.
— Передай Потоцькому, хай цеї ночі буде напоготові. Гуня збирається перед ранком знятися і в тумані перейти в гирло Старця.
Вдосвіта, як густий низовий туман обволік рівнину й клубками скочувався у видолинки, повстанці почали не — чутно відходити у гирло Старця на вигідніші позиції. Та поляки мовби чекали цього й відразу ж посунули на козаків всіма силами. Залпами вдарила артилерія" ядра нечутно вилітали з туману й сіяли смерть та каліцтво. Туман почав розповзатися, оголюючи колони відступаючих. Скільки відходили до Старця, стільки й відбивалися від напосідаючого ворога, що там і тут купками виникав із туману.
Місце для табору Гуня вибрав на високому березі Дніпра, там, де в нього впадав Старець . Зручна місцина: з двох боків Дніпро зі стрімкими кручами та Старець, з третього — болото, в якому, сполошені гарматним гулом, увесь ранок кричали журавлі й тривожно гагакали гуси. З четвертого, відкритого, боку Гуня велів насипати вал, викопати шанці і встановити гармати. Гуня був задоволений, захищати доведеться один лише бік, а це значно полегшувало оборону, бо давало змогу купніше поставити гармати.
Вал нагортали під гарматним вогнем. Туман уже розсіявся, і ядра дошкуляли козакам, котрі вкріплювали свої останні позиції. А вгорі кричали журавлі й спішно летіли в бік Сули. Гуня відірвався на мить від лопати й зітхнув: "Ех, якби крила!" І тої ж миті згадався Іван Сулима, джура його Ярема, котрий все своє коротке життя мріяв про крила... Щем здавив серце. Сулима, повстання, захоплення Кодацької фортеці на Дніпрі... Невже він, Дмитро Гуня, закінчить життя в гирлі Старця на високій дніпровій кручі? Аби не піддаватися докучливім думкам, зліше налягав на лапату, довбаючи шанець. Та ось лопата скреготнула, і Гуня, нахилившись, підняв білий череп.
"Не дали ж тобі і в землі спочити, козаченьку, — з гіркотою подумав гетьман. — Ох, земле рідна... Густо ж ми тебе засіяли своїми кістьми, так густо, що й пшениці, мабуть, ніде рости!"
Постояв, тримаючи в руках козацький череп, далі стягнув з голови смушкову свою шапку, поклав у неї череп і закопав під валом... Коли випростався, то побачив гурт козаків, котрі, оточивши його, мовчки стояли з потемнілими лицями.
— Тут вже отаборювалися на смертний бій наші батьки та діди, — глухо мовив гетьман. — Не посоромимо ж і ми лицарської зброї, доведемо, що гідні своїх пращурів великих!