— А-а-а-а! — закричав ротмістр, обхопивши голову руками. — Рятуйтеся!
Та було вже пізно. Ніхто з ворогів не встиг утекти, як стався оглушливий вибух, і ротмістр з жовнірами полетіли вгору...
Розділ двадцять другий
Другого дня, дев'ятнадцятого грудня, заливши Мошни кров'ю, Потоцький пішов на Черкаси, куди буцімто відступив Павлюк. Аби не потрапити часом у пастку, вислав поперед себе три хоругви коронного стражника. Просувався обережно, майже не висовуючись з карети, котру з усіх боків густо обліпили гусари. На всяк випадок тримав коронну артилерію біля себе. Така обережність була не зайвою. На волостях діяли повстанські загони й замалим не щодень нападали на тили польської армії. Особливо дошкуляв численний загін якогось Кизима. Одного разу він так знахабнів, що відважився напасти на другий полк, і той ледве відбився, зазнавши чималих втрат.
Спершу Потоцький гадав, що досить Павлюкові потерпіти поразку, як повстанці розбіжаться по кущах, мов зайці. Та вийшло навпаки. Розвідка доносила, що повстання шириться з кожним днем, міщани виганяють з своїх міст старост та урядовців, вибирають власну старшину та створюють нові загони. Лише брак зброї і особливо гостра нестача пороху утримують повстанців від великих сутичок з військами Потоцького. Тому він поспішав, вбачаючи в швидкості половину успіху. Треба було будь-що не дати повстанцям об'єднати свої сили й зібратися в Черкасах. Одначе, коли Потоцький підходив до Черкас, його стрів коронний стражник і доповів, що Павлюка в місті немає.
— Вашмосць! — Стражник був блідий. — В місто не можна вступати. Черкаси охоплені вогнем!..
— Пся крев! — крізь зуби вилаявся Потоцький. — Не будемо ж ми на снігу ночувати. Негайно гасіть пожежу!
— Але це немислимо, вашмосць! Горить майже дві тисячі козацьких хат. Не місто, а пекло. На вулиці можна засмажитися швидше, ніж на пательні!
Потоцький похмуро дивився на величезну заграву на обрії.
— Хто підпалив місто?
— По місту бігали якісь жінки з головешками в руках і палили хати, — доповів стражник. — Але ми не встигли цьому перешкодити, бо місто вже було охоплене вогнем.
— Чернь ладна живцем згоріти, аніж здатися на нашу милість.
— Саме так, вашмосць! Всі вони схожі на ту божевільну, котра в Мошнах підірвала собою бочку пороху.
— До речі, ротмістра та його жовнірів поховали?
— Поховали, вашмосць! Все, що лишилося від них, згребли до одної ями.
Бррр!.. Обережність, і ще раз обережність. Ні на мить не вірити черні. Навіть зв'язану до себе не підпускати. Так буде певніше, коли він хоче живим звідси повернутися.
— Вашмосць! Як бути з ночівлею?
Потоцький насуплено оглянув пустельну засніжену рівнину з якимось обгорілим селом на видноколі й закутався в шубу. Видноколи були аж сині від морозу. Над рівниною кружляло гайвороння, тут і там зграями перебігали сірі звірі. Певно, вовки. Ні деревця, ні кущика. Тільки снігові замети. Ще раз глянув на обрій, де бушувало полум'я: увесь той бік відсвічував кривавим відблиском.
— Не ночувати ж нам серед степу, де й дров катма! Рушайте до Черкас, подивимось, що там.
Але до Черкас і близько не можна було підійти. Місто палало, як велетенський смолоскип, тисячі вогнів зливалися в один, з страшною силою гоготіли, здавалося, що море вогню ось-ось підпалить небо і світ тоді рухне й сконає в полум'ї. Сильний вітер гнав на рівнину іскри, встеляючи сніг гарячим попелом. Потоцький велів спинитися за кілька верстов від міста. Сидів у кареті, вбравши голову в плечі, не знаючи, що тепер діяти і куди серед ночі податися. На палаюче місто моторошно було дивитися.
"Божевільна чернь! — подумки лютував польний гетьман. — Ліпше вогню віддасть, ніж нам. От і спробуй їх приборкати, вгамувати! Тут пильнуй, аби сам живцем не згорів чи не полетів угору ногами, як той ротмістр!"
Полки похмуро дивилися на палаюче місто, і на їхніх обличчях грали червоні відблиски. Жовніри відверталися, а тільки вітер дужчав, починали задкувати. Густо несло попелом, обгорілими головешками, котрі з сичанням падали в сніг.
Патер Окольський спробував було підняти занепалий дух війська, заявивши, що пожежа — то справа Божого гніву.
— То Господь наш карає свавільну чернь лютим вогнем небесним, — бубонів патер, не забуваючи пильно стежити за головешками. — Господь велів своєму громовержцю спалити хлопські оселі.
— Ліпше б він подумав, де ми будемо ночувати, — буркнув гусарський ротмістр,
— Слово Боже і в степу не дасть замерзнути, — повчально прорік патер. — Звертайтесь подумки до Бога, і у вас потепліє на серці.
— Я б із задоволенням повернув оце до теплої хати! — скривився ротмістр. — Там напевне б ми відігрілися!
Та ось пожежа почала потроху вщухати. Пожерши хати і не знаходячи більше нової поживи, вогонь занепадав, величезні язики над містом зменшувалися, падали. Там, де було місто, виднілося чорне згарище з обгорілими бовдурами.
Потоцький послав хоругву на розвідку і та, повернувшись, доповіла: місто спалене дощенту й засипане гарячим попелом з жаром, сніг розтанув від вогню, і на вулицях повно гарячої води.
— Пся крев! — прохрипів Потоцький і велів ставати табором у полі. Військо було зле, чулися нарікання, та Потоцький пошвидше заліз у свою карету і закутався аж у дві шуби...
Вранці в табір примчав Іляшко Караїмович із сотнею вірних реєстровців. Потоцький вже пробачив йому той випадок із молодицею в селі Нетреби і досить привітно зустрів свого вірного слугу.
— З якими вістями, Іляшку?
— Ваша милість, всю ніч з коня не злазив, так спішив, — заторохтів Караїмович. — Багато дечого розвідав, ваша милість.
— Де Павлюк?
— У Боровиці, вашмосць, заперся! Остряницю відрядив на Січ по допомогу, Скидан і Биховець гайнули по волостях чернь збирати, а сам він у Боровиці сидить. Треба спішити, вашмосць, допоки той самозванець не зібрав нові сили. Я покажу найкоротшу дорогу до Боровиці, вашмосць!
За кілька верстов від Боровиці Потоцький пропустив поперед себе два полки, а сам з хоругвою гусарів опинився в ар'єргарді. Хоча розвідка й доносила, що козаки міцно заперлися в містечку, польний гетьман все ж не відважився їхати попереду війська. Мало що може трапитися в дорозі! Та цього разу обережний гетьман трохи сам себе не перехитрив.