— Так, вашмосць! В Мошнах немає ні Павлюка, ні його козаків. Кажуть, що вони відійшли на Черкаси.
Це враз підняло настрій Потоцькому.
— Коня! — крикнув бадьорим голосом. — Війську виступати у Мошни! Не шкодувати нікого, ні старих, ні малих! Я за вас один відповім перед Богом!
Розділ двадцять перший
Довго не розвиднялося. Як зависла над холодним перемерзлим світом сіра мла, суха й колюча, і ні з місця. А то снігова крупа засіється, і здається тоді, що ранок, так і не народившись, померк... Низом поземка гуде, тоскно виє вітер. Гай-гай, де той ранок. Ледь-ледь почало дніти, неохоче, сумно, наче з примусу.
"Навіть білий день до нас не хоче з'являтися, — зітхнувши, подумала баба Векла. — Та й для чого розвиднятися? Чи мало горя на нашій землі білий ранок надивився?"
Пожурившись, встала, довго молилася перед образами в холодному кутку, де стояли похмурі сутінки-діди й повзла мокрота. Прислухалась. Жоден звук не долітав знадвору. Наче вимерло місто. Увечері тільки й розмов було, що про битву під Кумейками. Подейкували, що то була страшна битва, багато полягло козаків, а сніг червоним став од їхньої крові. Вночі козаки відступили. А куди — ніхто не відав. А ще казали, що ляхи дотла спалили Кумейки. Все пожер вогонь, цурки цілої не лишилося від осель. Тепер ось і до них черга дійшла. Не обминули ляхи Мошни. Що буде, що буде?..
— Отче наш, іже єси на небесах, да святиться ім'я твоє, да прийде царствіє твоє... — шепоче баба Векла молитву, а думки її знову навколо сьогоднішнього дня крутяться. Що то буде, що буде? У містечку жінки та діти лишилися, та ще старі... За себе вона не турбується, віджила вже вік, а діти ж... Що їх чекає, коли ляхи увірвуться в місто?.. — Да буде воля твоя, яко на небесі, і на землі, хліб наш насущний даждь нам днесь... — прочитала молитву, а полегкості не відчула. Гіркі думи сушать голову.
Звелась, подибала піч розтоплювати. Щоб там не було, а гетьман велів дітям випікати по дві буханки, і вона випече. Нема нічого святішого, як хліб пекти. Та дітей годувати. З цими думками й посадила хліб на гарячу черінь, загнітила і вийшла надвір. Ранок був сірий, похмурний, хмари зависли низько, ледь не чіпляються за дерева, і від того білий світ видався ще важчим, сірішим. І на душі в баби Векли теж сіро. Якесь неясне, глухе передчуття сковувало їй руки й ноги. У місті стояла сторожка й гнітюча тиша. І місто принишкло в очікуванні лиха. Ні-ні, та й завиє десь собака, певно, й собачу душу гризе безнадія, бо скімлить тоскно, моторошно. Собаки вони швидше відчувають лихо, аніж людина. Перехрестилась, подибала в хату.
Застелила чистим рушником підвіконня і чи не вперше в житті не відчувала втіхи. Витягла хліб, розломила, кладучи на рушник. Запах його трохи заспокоїв стару.
— Господи, відведи від нас лихо…
Виглянула у вікно й побачила зграйку дітей. Малі сиротливо тулилися одне до одного на снігу, влякано озиралися... Баба Векла шаснула в сіни, виглянула у двір:
— А чого це ви як неприкаяні гнетеся? — гукнула. — Заходьте, козаки, до хати, гостинця вам спекла.
Діти, боязко озираючись, зайшли в хату.
Збились у зграйку біля порога.
— Проходьте, проходьте до столу, — метушилася стара. — Ось я вас хлібцем нагодую, щоб росли швидше, козаками ставали.
— Бабусю, а де пан гетьман? — поспитала дівчинка.
— Та воює, дитино, воює.
— А ляхи до нас ідуть! — вигукнув хлопчик.
Стара як могла заспокоювала малечу:
— Їжте, їжте хлібець святий. Прийдуть ляхи та й підуть. А вам рости треба. Пан гетьман казав, щоб ви пошвидше виростали та лицарями ставали, батьків своїх, родину свою захищали. Час нині такий, багато козаків треба Україні.
Зненацька над містом пронісся гул. Залунали постріли, і діти злякано збилися докупи. Забряжчали шибки...
— Ляхи йдуть! — вигукнув хлопчик і заплакав.
— Цить, дурненька, — сказала дівчинка. — Ось прийде пан гетьман і вижене ляхів.
Та вже почувся тупіт копит, важкий, глухий, наче водопад котився згори. Діти перезирнулися.
— Хто то?
— Їжте, їжте святий хлібець, — шепотіла стара, і руки її дрібно тремтіли. — Виростайте, дітки, козаки Україні ой як потрібні.
Заіржали коні... Тупіт уже заповнював місто.
— То баба Яга летить! — вигукнув хлопчик.
— Не наша баба Яга, а лядська! — уточнила дівчинка. Зненацька на вулиці пролунав крик, пронизливий, смертельний. І обірвався раптом. Баба Векла виглянула у віконце і відсахнулася. Вулицею мчали чорні потвори на конях і волочили за собою жінку. Промчали і зникли в завулку, а на їхнє місце вирнули нові. З десяток їх завернув до неї в двір... Спішуються.
— Дітки, — сказала стара тихим голосом, — у вікна не дивіться, хутчіше залазьте ось сюди під припічок і сидіть там як миші. Тут вас ні куля, ні вогонь не дістане. Та глядіть мені, анічичирк. Ніби вас і немає. Бо знайдуть вас ляхи — не помилують!
Злякані діти слухняно полізли під припічок і принишкли в пітьмі. Баба Векла перехрестила їх, сама перехрестилась, шепочучи "Отче наш", ступила на поріг і впала, навпіл розрубана шаблею...
Всю ніч Олена не відходила від поранених. Їх наносили ще звечора повну хату, лежали вони покотом на соломі у важкому гарячому забутті. Вона металася від одного до другого, поїла, перев'язувала рани, прикладала зілля, котре нашвидкуруч назбирала по хатах. Це були тяжко поранені в битві під Кумейками козаки й селяни. Їх уже не можна було везти, бо жоден з них не витримав би по грузьких дорогах, а тому їх лишили в одній з хат, в глухому завулку Мошен. Мали слабку надію, що Потоцький, женучись за козаками, обмине Мошни. Військо пішло далі, а Олена добровільно лишилася з пораненими. Перша ніч видалась тяжкою, козаки марили, стогнали, горіли в жару й раз по раз поривалися з криком: "Рубайте!.. Рубайте ляхів!"
— Потерпи, рідненький, потерпи, дорогенький… — благала то одного, то іншого, рвала сорочки на перев'язки, кип'ятила воду, готувала відвари з трав... За клопотами не було коли думати про своє горе. Чуже стояло перед очима. Та це й ліпше, бо Олена вже боялася лишитися наодинці з своїми думами. Та коли схилялася над пораненими, коли перев'язувала їх, чи не в кожному з них вбачала Романа. І їй здавалось, що десь і Роман отак стогне в маренні на соломі й кличе її...