І раптом в кінці шеренги побачив Марину.
Спершу не повірив власним очам. Марина стояла перед ним наче намальована: в блакитних козацьких шароварах, в сивому кожушку з чорним коміром, в шапці, отороченій смушком, з-під якої вибивалося м'яке русяве волосся, за малиновим поясом стирчав пістоль, червоні чоботи, як мак, горять на білому снігу.
— Ти?.. — чомусь пошепки спитав Павлюк і відчув, як тепла хвиля огорнула його з ніг до голови. Вже давно йому хотілося побачити Марину. Просто побачити, просто подивитися на неї... І ось перед ним стоїть ставний, чорнобровий козак з ніжним, зашарілим від морозу лицем і теплими карими очима.
— Я всією сімейкою з ляхами воюю! — загудів Кизим. — Ми з сином в похід збираємось, а Марина як та смола пристала, не віддереш! Піду та й піду! Сиди, кажу, й не рипайся, бо не дівоче діло війна. Так вона хоч і дівчина, а Кизимового роду. Як навріпилась, так і наполягла на своєму. Довелося взяти. Отакі діла.
— Я ще й стріляти вмію! — блиснувши на батька насмішкуватими очима, відказала Марина. — Не гірш ніж усі Кизими!
— От наділив Бог сімейкою! — весело гудів Кизим-батько.
Павлюк дивився на дівчину, наче заворожений. Вона стояла перед ним чиста, незаймана, як перший сніг, ма-рилась йому чарівним видивом, що невідь-де взялося в засніженому Чигирині.
— Війна, Марино, не для дівчат, — тихо мовив Павлюк.
— Я не боюся смерті, — просто відповіла Марина. — Хай вороги її наші бояться. Я буду перев'язувати козакам рани і стріляти коли треба. І шаблю можу в руках тримати.
— Ми всі такі, Кизими! — гордо вигукнув старий коваль. — У нас і рід увесь такий: жінки чоловіків за пояс заткнуть. Моя дружина покійна маленька була, як дівчинка, а як розійдеться, то й сам біс, бувало, з нею не зладить. Скільки вона мене навколо кузні попоганяла, дорогу витоптав утікаючи. Але все одно по-моєму виходило. Ніколи їй не уступав. Якось ганяла мене, я в хату вскочив, під піл заліз, а вона ногами тупотить: вилазь! Не вилізу, кричу, моя тут воля, що хочу, те й чиню!.. І не виліз. Отакі ми, Кизими!..
Марина засміялась, карі теплі очі її спалахнули живими іскорками, і Павлюкові здалося, що то бризкає живлюща волога з чарівної криниці. І йому стало весело, легко і гарно, на мить він забув про ту ношу, що лежала на його плечах, про свої думи, котрі не давали йому спокою, і сміявся, щасливий, як ніколи...
Невдовзі до Чигирина з'їхались отамани на раду. Першим примчав Гордій Чурай. В доброму кожусі, в гостроверхій смушковій шапці, розпашілий з морозу, з живими, сяючими очима, молодий і наче аж безтурботний, вбіг він у хату, гупаючи замерзлими чобітьми, і в хату разом з ним мовби увірвалося саме життя — молоде, неспокійне, радісне.
— Гарна днина, і мороз із руками! — весело закричав він з порога. — Та в нас у Полтаві цеї пори ще краще буває!
— У вас у Полтаві і сніг, мабуть, тепліший? — посміхнувся Павлюк. — І гріє, що добрий кожух!
— Ще б пак! У нас кожухи із снігу шиють! — блиснув зубами Чурай. — Прибув на раду, але не сам. За пазухою в мене одна мила добродійка.
З цими словами Чурай шаснув рукою за пазуху і витяг звідти... дику качку, весело заторохтів:
— Ось! Прошу любити й шанувати! Подивіться, люди добрі, яка краля, хоч і нещасна! — Посадив качку на долівку, та сполошено крякнула й, осмілівши, довірливо подивилася на Павлюка одним оком, потім другим. — Біля Тясмину її підібрав, — широко посміхався Чурай. — Озерце вже замерзло, лише посередині жменя незашерхлої води лишилася. От вона й трималася.
Качка зашкутильгала по долівці, тягнучи перебите крило, додибала до Чурая, сіла в нього біля ноги.
— На одному крилі не полетиш у вирій, — зітхнув Чурай. —Шкода мені стало качку, загине ж, думаю, замерзне. Або лисиця схопить. Мало хто не позариться на живу душу, в якої перебите крило.
— Хай живе ця жива душа з перебитим крилом! — Павлюк обережно погладив качку, відчуваючи долонею м'яке шовковисте пір'я. — Перезимує, а по весні, як будемо живі, як нам ніхто крил не поламає, випустимо.
Зайшли Биховець та Остряниця, присіли біля качки, гладили її.
— Дике, а не боїться.
— А того їй боятися, коли ви справжні люди, — відказав Чурай. — Вона знала, до кого йти.
— А добрий би з неї борщ був! — раптом сказав Биховець. — Люблю всмак поїсти, особливо борщ з качатиною.
— Що ти теревениш, полковнику?! — так і кинувся до нього Чурай. — Та я тобі за такі речі духопелків надаю. Вона ж, нещасна, сподівалася в нас притулок і захист знайти, а ти її в борщ? Зразу видно, що не був у нас у Полтаві. Ми б тебе швидко навчили птахів любити не за м'ясо, а за красу.
— Здаюсь! Пожартував! — ніяково посміхнувся Биховець. — Слово прохопилося. Хіба ж я не бачу, що вона нещасна?
— Важко їй тут зимувати, знаючи, що інші в теплих, краях, — задумливо мовив Павлюк.
— Наш обов'язок усім скривдженим допомагати! — не вгавав Чурай. — Будемо вважати, що рада отаманів постановила: дику качку прийняти в наше товариство!
Остряниця сумно похитав головою:
— Дивлюсь я на цю птаху з перебитим крилом і думаю: і ми такі... З перебитим крилом. І силкуємось злетіти на одному крилі, маримо про теплий край-рай, а наше останнє крило сковує крижана холоднеча.
Всіх вразила ця мова, й отамани здивовано і вражено дивилися на похнюпленого Остряницю. Крижаним відчаєм і гірким сумом війнуло від його слів...
— Ні, ні! — раптом крикнув Биховець. — Ти, Якове, духом занепав. Ніяка крига не сковує наших ясних вод!
— І крил нам ніхто не поламає, допоки самі їх не зречемося! — вигукнув Чурай. — Людина тільки сама собі може обламати крила.
— А може, ми тільки розправляємо свої крила? — запитав Павлюк. — А лет у нас ще попереду? Гордій правду сказав: крила людина сама собі ламає, коли дух у неї перестає бути крилатим. Коли її відчай у панцир заковує. Коли мрії її заснуть навічно.
— Але щось же треба робити! — схопився Остряниця. —Ляхи вже в Білій Церкві, а ми сидимо. Що ми чекаємо? Коли Павлюк був просто сотником, він був рвучкий і гарячий, не задумуючись кидався в будь-яку вирву стрімголов. Та тільки вибрали його гетьманом, він ураз перемінився. Довго думає і гадає, перш ніж зробити крок, вагається, вичікує... Я не впізнаю Павлюка.