— Що це значить? — прошипів, не тямлячи себе від гніву, Потоцький. — Я вас питаю, пане Пше… Пже... Чорт би побрав твою хвамилію! Я тебе питаю, остолопе! Ми, корсунські козаки, вірні королю і Короні!.. Чи не так ти щойно тут теревенив, бевзю? Який ти в біса підстароста, коли не знаєш, шо в тебе у місті твориться! Чого ти наставив на мене свої вуса, таргане ти недобитий!
Пан підстароста то відкривав, то закривав рота, втративши дар мови. Потоцький вихопив свою шаблю, кинувся до знетямленого пана підстарости, схопив його за один вус, відсік шаблею, кинув йому в лице, закричав:
— Бевзь!.. Ти не достоїн носити такі вуса! Віднині по моєму особистому повелінню будеш ходити з одним, доки не повернеш назад Корсунь! А тепер геть з моїх очей, сто дяблув!
Розділ тринадцятий
Одержавши наприкінці жовтня звістку, що коронний гетьман збирає в Барі військо для походу, Павлюк спішно послав гінців з універсалами на Задніпрянщину, кваплячи тамтешніх козаків прискорити приготування до війни. Відтоді повстанський гетьман уже не мав спокою. Діставалося і його отаманам, котрі носилися з міста в місто, піднімаючи людей, створювали загони, споряджали обози з провіантом та порохом, в панських фільварках виловлювали коней. Кизима Павлюк відрядив до Білої Церкви із завданням будь-що перетягти тамтешніх козаків на свій бік, а при наближенні коронного війська вивести їх до Чигирина. Остряницю послав у Черкаси до Василя Томиленка, аби той із своїми загонами рухався до містечка Мошни, куди ще раніше відіслав Карпа Скидана. Мошни, як найбільш зручне місце для об'єднання всіх повстанських загонів, Павлюк вибрав недарма. Саме в Мошнах він збирався дати Потоцькому генеральний бій. Всю осінь невтомний Карпо Скидан стягував у Мошни розрізнені повстанські загони, запасався обозами й зброєю. Одночасно Скидан зробив два вдалі походи і захопив містечка Стеблів та Корсунь, значно поповнивши козаками своє військо. За Мошни Павлюк був спокійний, Скидан не підведе! На волостях всю осінь діяв Гордій Чурай. Всюди розхвалюючи свою Полтаву та бідкаючись, що до рідного краю шлях неблизький, а то б він хіба ж такий полтавський полк зібрав, Чурай носився з села в село, визбирував окремі загони селян, а то й просто гурти з вилами й косами, на ходу ухитрявся компонувати з них сотні для майбутніх полків. Хоч повстанському війську і бракувало досвіду, вміння та військового хисту, але найбільше доткала гостра нестача зброї й особливо пороху. І коли Чурай привів у Монши сотні, озброєні дрюччям, Скидан хапався за голову: де взяти зброю?
— Хоч пальцем стріляй! — бідкався полжовник.
— Тоді піду ще панів по волостях колошкати! — Гордій Чурай рішуче насовував шапку на лоба. – Мо’, в якої вашмосці хоч на обіхідку розживлюся!..
І зникав з своєю сотнею.
Сам же Павлюк лишався в Чигирині, зайнятий загальним керівництвом підготовки до повстання, одночасно встигав вбирати й формувати нові загони та відсилав їх у Мошни до Скидана, майже щотижня розсилав по всіх усюдах гінців, закликав не баритися, а пошвидше сходитись у Мошни... Так у клопотах та підготовці до війни й осінь збігла...
Десь у листопаді в Чигирин прибули польські посли.
— Еге! — тільки й мовив Павлюк. — Ляхи змушені визнавати нас за силу, коли шлють послів. Це добре.
Послів було два: високий цибатий окань з рудими вусами назвався паном Кемеровським, ротмістром реєстру, а другий, низенький коротконогий гладун, — паном Соколом, ротмістром великопольської піхоти.
— І звідкіля ж пани соколики прилетіли? — весело запитав Павлюк, поглядаючи на Сокола. Той почервонів, наче налився буряковим соком, і трохи писклявим голосом закричав:
— Прошу Павлюка... — запнувся й спішно поправився: — пана Павлюка без гонору, бо єстем шляхтич! Я маю свій гонор і за себе не ручаюся!..
— Я ж не винен, що в пана прізвище, котре зовсім йому не пасує, — розвів руками Павлюк. — Я знав інших соколів, але ті не вислужувалися гнобителям свого народу.
Сокіл надувся, вусами заворушив і гордо відказав:
— Я горджуся й пишаюся тим, що мене нобілітовано і маю всі права великопольського дворянства!
— Кожний кулик, звиняйте, пане Соколе, своє болото хвалить.
Той знову налився буряковим соком, але Кемеровський осмикав його за рукав і зацибав до Павлюка.
— Пане гетьмане! — почав він поважно й неквапливо. — Ми прибули до вас з офіційною мовою. Нас уповноважив на це егомосць коронний гетьман Речі Посполитої.
— Ви навіть визнаєте мене гетьманом? — здивувався Павлюк. — Адже мене Україна вибрала, а не король.
— Пане гетьмане, вас і Річ Посполита визнає гетьманом. Павлюк уточнив:
— Якщо я зречуся свого народу й стану караїмовичем?
Кемеровський зморщився, замахав довгими, незграбними руками, наче дим перед собою розганяв:
— Для чого такі високі слова, пане гетьмане? Народ, народ... Аж смішно. Ніякого народу немає, не було і не буде. А є стадо, глум, отара, збіговисько, як хочте називайте. Або простіше: чернь. Смерди. Кмети. Ну і так далі.
— Від назви селянина "кмет" походить "кмітливий", — ніби між іншим зауважив Павлюк. —То я слухаю вас, пане посол.
Коморовський розійшовся, як кум на весіллі:
— Якщо згодитись на хвильку, що бидло — це народ, — патетично затяг він, — то все одно ми, пани, стоїмо вище народу. Ми його пастухи. А народ — отара. І ця отара побіжить туди, куди ми її поженемо батогом.
Павлюк швидко запитав:
— То ви хочете, щоб я отару погнав на заріз?
— Знову не те, — зморщився Коморовський. — Усіх на заріз гнати не можна. Хтось же мусить працювати.
— Ще б пак! — вигукнув Павлюк.
— Його милість коронний гетьман прохає вас, пане гетьмане, не давати волі черні, а, підхльоскуючи отару батіжком, погнати її...
— ...прямцем у панські ярма? — закінчив за нього Павлюк.
— Я бачу, що ми розуміємо один одного, — потер руки пан посол.
— А мені здається, пане, — ледве стримав свою лють Павлюк, — що ви ні дідька не тямите. Даруйте, коли трохи поскуб ваш гонор.
— Дарма, пане гетьмане, ой дарма, — зацибав з кутка в куток пан Коморовський. — Адже Річ Посполита ладна пробачити вам гріхи, визнати вас гетьманом, якщо пан гетьман негайно розпустить чернь і закличе її до покори. І всі ваші гріхи перед Короною самі відпадуть.