Несподівано на дорогу вийшов православний священик у довгій рясі, простоволосий, з великим блискучим хрестом на грудях. В першу мить Потоцький неспокійно зайорзав у сідлі, бо чимось тривожним війнуло на нього від цього дебелого похмурого попа, та, — згадавши, що на нього дивиться дві хоругви гусарів, Потоцький зборов неспокій і глузливо крикнув:
— Що, попе довгогривий, вийшов гріхи нам відпускати?
Гусари зареготали, Потоцький, сидячи в сідлі, взявся руками в боки, бо трапилась нагода похизуватися, а такої нагоди польний гетьман ніколи не пропускав... Панотець подивився на нього пильно з-під насуплених густих брів і глухо поспитав:
— Можна й гріхи відпустити, але я мушу знати, кому їх відпускати?
— Я — Потоцький! — гордо сказав він, сподіваючись, що його прізвище спантеличить попа. — Чи, може, ти не бажаєш мені відпускати?
Потоцький відчув, що грається із своєю смертю Священик одним невловимим рухом висмикнув з-під ряси пістоль і крикнув:
— Слава Богу, що я тебе зустрів! Ти душитель України! Сатана в обрізі людини! Згинь, дияволе, згинь, люципере! За церкву, за Христа?..
Пролунав постріл… Куля просвистіла біля самого вуха в побілілого польного гетьмана.
— Прости, Господи, гріх мій, що промахнувся! — вигукнув панотець і впав, зрубаний гусарами. Оточивши кіньми труп, вони кололи його списами, топтали кіньми, а Потоцький, як сидів на своєму коні, так лантухом і зсунувся на землю. Гусари кинулись до нього, підняли й оглянули: жодної пошкрябини. Гусари переглянулись.
— Це я зі злості! — буркнув польний гетьман і, шкутильгаючи на забиту при падінні ногу, потеліпався до карети. — Чого повитріщалися, пся крев?! — визвірився він на гусарів. — Я покажу вам, як охороняти свого гетьмана! Всяке бидло стріляє у вашого гетьмана, а ви облизнів ловите!
І хряпнув дверцями. До самого Летичева не вилазив з карети, не гарцював попереду гусарів і не милувався золотою осінню. На кілька днів священик позбавив його сну й апетиту. Досить було склепити повіки, як з мороку відразу ж вискакував розпатланий піп з хрестом на грудях і пістолем в руках...
В наступні дні зіпсувалась погода, золотої осені як не бувало! Небо обложили важкі хмари, зарядили дрібні холодні дощі з ранку й до вечора... День у день. Почав облітати жовтий лист, розвезло дороги, й гетьманську карету кидало з боку на бік, гусари, набурмосившись, сиділи в сідлах як мокрі кури й шморгали посинілими носами. Потоцький був злий і не знав, де подітися й на кому зігнати свою злість. Та невдовзі й нагода трапилась. Навстріч польному гетьману посунула шляхта. Мокра, посиніла, по самі вуха заляпана грязюкою, вона так похапливо впікала з України, що навіть на польного гетьмана не звертала уваги. Спершу біженці втікали купками, та з кожним днем їх більшало і більшало, аж доки не посунули цілими колонами. Втікали пани з челяддю, гнали корів поперед себе, коней, на возах везли скарб...
— Та невже шляхетне лицарство забуло, як брати у руки шаблі? — не втерпів польний гетьман. — Від кого пани втікають? Від черні? Від бидла?
— Але там таке твориться... таке твориться... — пробурмотів один із шляхтичів. — Вся Східна Україна повстала. На Задніпрянщині й у Подніпров'ї кожний хлоп вже козак і пан.
— То панам ліпше ликове життя, аніж шовкова смерть? — лютує Потоцький. — Пани ладні наплював на свій гонор і втікати з України, аніж взятися за лицарські шаблі?
Потоцький хряпає дверцями карети ще злішим, як був. По розкислій дорозі знову сунуть заляпані по вуха шляхетні біженці. Трохи не до землі нависли важкі свинцеві хмари, пелена мрячки затягла все у світі і ще більшу нудьгу навіває на Потоцького. Ладен втекти від самого себе, та хіба втечеш? У біженців такий переляканий вигляд, що гусари, дивлячись на них, починають неспокійно соватися в сідлах.
Коли під'їжджали до містечка Летичів, несподівано навстріч вискочили вершники. Гусари миттю взяли гетьманську карету в кільце, виставивши списи, та все одно Потоцький добряче перетрусився, доки не стало відомо, що то виїхав йому навстріч Іляшко Караїмович з вірними Речі Посполитій козаками. Вітаючи польного гетьмана, реєстровці підкидали вгору шапки, і Потоцький трохи заспокоївся. Реєстровці на чолі з Караїмовичем супроводжували його карету в містечко.
— Ваша милість! — розплився Караїмович в приторно-солодкій посмішці. — Я приготував вам теплу хату, м'яку постіль і ситу вечерю!
Проїхали вузенькою кривулястою вуличкою, повз мокрі облуплені хатки Летнчева і зупинилися біля мурованого кам'яного будинку. Відштовхнувши слугу, Караїмович сам відчинив дверці карети, підхопив під руку польного гетьмана і повів у світлу теплу залу, раз по раз ласкаво повторяючи: "Сюди, ваша милість... сюди... Ось тут поріг високий, щоб ваша милість не спіткнулась... Дозвольте вашу дорогу шубку..."
Караїмович зняв важку шубу з пліч Потоцького, труснув її, струшуючи каплі дощу, і тільки тоді віддав слузі.
— Ну викладай, Іляшку, що розвідав? — сказав повеселілий Потоцький, потираючи руки та сідаючи в крісло біля каміна. — Духом ожив?
— Ожив, ваша милість, ще й як ожив, — заторохтів Караїмович. — Восени, — признатися, був зовсім занепав духом, та тепер, коли бачу, яке грізне військо суне на Вкраїну хлопську, серце в мене наче вдруге народилося. Із загоном вірних Речі Посполитій козаків я, вдаючи з себе прихильника Павлюка, пройшов усе Задніпров'я, добряче нашкодив...
— Ха-ха!.. — не втримавшись, регоче гетьман. — Нашкодив їм... Як влучно сказано. Ну-ну, викладай, як ти там нашкодив!
— Нашкодив хлопам і багато дечого побачив. Якщо ваша милість велить мені хутчіше подати карту України, я все на ній позначу.
— Молодець, Іляшку!
— Служу вашій милості вірою і правдою! — вигукнув Караїмович і простягнув Потоцькому згорток. — Зводьте глянути, ваша милість. Універсал хлопського гетьмана до задніпровців. Мені пощастило пристрелити його гінця й забрати сію штуку.
— Цікаво, цікаво... — Потоцький розгортає згорток і читає: —"Павло Михнович Бут, гетьман війська Запорозького, поставлений над усією Україною..." Іч, схизмат, як себе величає! Гетьман над усією Україною! Ну постривай, бунтаре, постривай!.. "Товаришам нашим п.п. отаманам, козакам реєстру, всім взагалі і всьому поспільству і братії нашій, яка проживає в Задніпров'ї.. " Так, — бурмоче Потоцький, пробігаючи очима універсал. – Ага... "Оголошуємо вам, товаришам нашим, що одержана звістка про рішучі замисли жовнірів, котрі вже зібралися до нас на Україну, в чім Господь хай не поможе їм! Тому я силою своєї влади і ім'ям війська..." Ах, як добре пише хлоп! Наче він справжній гетьман. Ціцерон! "...іменем війська наказую, щоб ви, ваші милості, не залишалися в безпечності, а, запасшись кіньми, хлібом і зброєю, були в готовності протистояти, як і подобає лицарям, цим гнобителям віри нашої грецької". Ах, яка поезія! Хлоп, а як пише! Ага, далі вже конкретні поради... Цікаво, цікаво . "Панам отаманам негайно прибути в містечко Мошни... Будемо радитись, як все це повернути до доброї слави і пользи нашої. Дан в. Чигирині... Роман Попович, писар військовий власною рукою..."* Гм... Он як?