— Як там наші? — озветься хтось із дідів.
— Мабуть, уже за порогами.
— А про гетьмана Павлюка не чувати?
— Казали, в Черкасах був, армати захопив і на Січ повернув. Військо там готує велике.
— Десницею гетьмана керує сам Господь, — втручався в розмову панотець. — І гетьман вижене з України уніатів.
— Істинно глаголиш, панотче, — згоджуються діди і надовго вмовкають, кожен думаючи своє.
На заході, за лісом, сідало сонце, тихий, теплий вечір западав над селом. Призахідне сонце було червоне, і ліс також червоним зробився, мовби охоплений вогнем. А мо’ в тім краї чий фільварок горить?.. Над селом здіймалися вечорові дими, по дворах варилася на кабицях вечеря. На вулицях біля дворів гралися діти, вечір буз як вечір... Десь мукала корова, десь дзенькали відрами, нетерплячі дівчата вже поривалися затягти пісню... Ніщо не віщувало біди. і ніхто в Зеленій Гуті не відав, що їхній староста, втікши з села, дістався до Білої Церкви, де стояли жовніри.
— Бунт, пане старосто! Чернь на Січ подалася, а панич наш заодно з нею, — викладав він білоцерківському старості. — Гайдукам заборонив хлопів вгамовувати, коней бунтарям дав...
Білоцерківський староста був злий, що маєток в Зеленій Гуті дістався не йому у винагороду за вірну службу королю, а якомусь безвусому шмаркачеві, худореброму шляхтичу. А тут і нагода трапилась. Чернь збунтувалась. Щоправда, цим нікого нині не здивуєш, в Білу Церкву шляхта замалим не щодня ледь жива зі страху прибігає. Кожному жовнірів не настачиш, та й не вгамуєш хлопів, допоки сюди не прийде коронне військо, але щоб шляхтич був заодно із бидлом!.. Такого ще ніколи не чув. Ну й провчить же він зрадливого щляхтича, заодно й крулевщизну в нього відбере. І білоцерківський староста спішно відрядив у Зелену Гуту загін жовнірів: Романа Матусевича живого чи мертвого привезти у Білу Церкву й скарати на міському майдані!
...Вечерю варили в челядській куховарні. Роман носив хмиз, Олена чистила картоплю і, жартуючи, жбурляла в Романа лушпининки.
— Трудись, трудись, паниченьку, взнаєш, по чім хунт лиха! — сміялася Олена, і очі її були такі привітні й теплі, що Роман ладен був за ті очі гори перевернути. Підсідав до Олени, хапався й собі чистити картоплю, врізав пальця, але болю не відчув. Йому було приємно, що Олена забирала в нього ножа і чистою шматиною перев'язувала пальця.
— Теж мені помічничок! Геть пальця понівечив, — журила Олена, і в її голосі Роман вловлював турботу... В пориві ніжності цілував їй руки, і вона не відривала їх, а дивилась на нього усміхненими, променистими очима.
— У мене таке відчуття, що ми з тобою одні-едині в цілому світі, — шепотів Роман. — Я ладен в челядській хаті жити хоч і цілий вік! Тут навіть краще, ніж у палаці. І муру між нами немає. І добре, що слуги повтікали, самі собі зваримо борщу, і наш борщ буде найсмачнішим!.. Мені з тобою і в курені рай!
— Довго не всидиш у курені, — сміялася Олена. — Потягне в палац, ти ж панського роду.
— Хочеш, я палац к бісу розвалю? — Роман хапав сокиру й кидався до палацу, Олена з сміхом його здоганяла, вони весело жирували посеред двору і забували про недоварений борщ. Тоді з палацу виходила Марфа, вона єдина з усієї челяді лишилася, і йшла в челядську доварювати борщ. Прислухалась, як у дворі "пани граються", і сердито буркотіла:
— Нікудишні тепер пани пішли, ні риба ні м'ясо! Челядь повтікала, а їм хихоньки та поцілуночки!.. Казна-що, а не пани! Самі собі картоплю чистять. Коли б старий пан уздрів таке, то й у домовині б перевернувся... Ой не буде їм добра з цього маєтку. Отак дограються, доки й маєток у них заберуть. Де це видано, щоб панич та черні коней давав?!
Висовувалась з челядської й сердито кричала:
— Молодята, де ви там? А ходіть лишень вечеряти!.. Молодята, побравшись за руки, з'являлись вечеряти, і губи їхні були припухлі від поцілунків. Орудуючи ложками, пирхали (і чого їм весело, коли увесь світ клекоче й маєтки повсюдно горять!), а Марфа сиділа набурмосившись і бурчала, що так не годиться чинити панам, що челядь розбіглась і село спорожніло, а їм – поцілуночки!.. Он старий пан, той би швидко навів лад!
Марфа з малих літ виросла серед панської челяді, сім'ї в неї ніколи не було, і старий пан — то єдина тема її розмови. Села вона сторонилася, іноді роками там не бувала, світу білого за челядською куховарнею не бачила і звикла. Мала переконання, що так жити і треба, що пани від Бога і їх варто слухати й покорятися їм, як самому Господу, адже без панів і життя на землі немислиме.
Бо чернь сама собі ради не дасть і без панів хутко згине, як майські мухи восени. Що бунтують проти панів тільки погані люди, лотри й розбишаки, в яких у серці Бога немає, а хороші люди панів люблять і слухаються їх, як батьків рідних... Ось вона з отакуньких літ при панові і, слава Богу, жива й здорова. Не з'їв же її пан. Щоправда, старий дідич був крутий, як вірьовка, бив і глумися з неї, як йому хотілося, але вона на нього не в обиді. Не вдариш — не навчиш ума-розуму. А, не дай Боже, чернь панів порозганяє — куди вона на старості літ подінеться? Хто її нагодує і сякий-такий притулок дасть? В неї ж ні сім'ї, ні рідні, крім куховарні в панському маєтку...
— Боже мій, як страшно таке чути! — не втерпівши, вигукнула Олена. — До чого може людина дожити! І в душі в неї рабство. — Прохала Марфу: — Та ви хоч поїжте, тітко, ви ж цілий день голодні…
— А я потроху їм, що-небудь перехоплю і сита, — відмахувалась Марфа. — Пан дідич привчив нас поменше роботу зубам давати. Дуже він не любив, коли челядь жувала. Бувало, як прибіжить на куховарню та вгледить, що хто їсть, то з рота кусень видере. Воно й пана треба розуміти. Він один, а нас багацько, так ми, чого доброго, все до цурки поїмо, як ті мурахи ненажерливі.
— Ви людина, тітко Марфо? — не втерпіла Олена.
— Людина, але панська, — уточнювала Марфа.
Далі питати не було потреби.
Марфа ще позітхала, побурчала, що тепер ніхто панів не поважає, бо лотрів та розбишак розвелося пребагацько, а вони нездатні втямити, що без панів кроку не ступиш, і казала наостанку:
— То я піду в палац ночувати, бо на вас ніякої надії. Вам хихоньки, а та чернь, чого доброго, ще й палац до цурки розбере, їм віри немає, всі ласі панським добром поживитися!