Зіскочила з ридвана, підійшла до орача.
— Боже поможи!
Орач — худий, згорблений селянин в зотлілій сорочці, що ледве купи трималася на його плечах, — з натугою повернув до неї гостре почорніле лице з безвільно обвислими вусами, окинув Олену з ніг до голови важким, похмурим поглядом, буркнув:
— Казали боги, щоб і ви помогли! — І, налягаючи на чепіги, хрипло крикнув на свого вола-одинака: — Гей, старий, чого слухаєш, що пані щебече?.. Тягни біду свою, не прислухайся до панських балачок, помочі від них, що снігу влітку, — не чекай!
— Ваша правда, дядьку, — тільки й мовила Олена.
— Наша правда? — орач тупнув босою ногою в землю. —Там наша правда. Глибоко її пани закопали, чи й виореш дідівським ралом. Тут лемеша треба гартованого, а ще ліпше — криці.
Підійшов Роман, обережно взяв Олену за лікоть.
— Не чіпай його, хіба ти не бачиш, — що він злий?
— А ти покопирсай цю землю дерев'яним цурпалком, а тоді спробуй бути добрим! — Олена рвучко висмикнула свою руку. — Тобі цього не зрозуміти, паниченьку.
— Гей, старий, гей! — хрипло покрикував орач. — Ори, брате, ори, мо’, щастя наше селянське виореш.
Худоребрий віл пнувся й тремтів, з натугою тягнучи за собою примітивне рало — почорнілий стовбур дерева, відросток якого правив за війце. Знизу в стовбурі був забитий і скріплений снозою зуб-ральник, котрий сяк-так шкріб-рив затверділий грунт, залишаючи позад себе щось ледь схоже на борозну.
— Яка нужда!.. — похитала Олена головою. — Однозу<бе рало. Що він ним зоре?
— При старанні... — почав було Роман, та Олена сердито перебила:
— При старанні жили з тебе рало витягне, і по тому! Хіба ти не бачиш, що воно неспроможне перевертати грунт? Ральник тільки розриває землю та сяк-так її розсовує. Не чекай тут врожаїв і статків!
— Вперше бачу пані, котра дещо петрає в селянському ділі, —трохи привітніше озвався орач. — Ех, пані добра... Де оре соха, там і трава висиха, а де плуг ходить, там хлібець родить. А ралом з бовкуном що... Ралом тільки оране довжити й поперечити.
— Буде вам плуг! — бадьоро вигукнув Роман. — Куплю плуги з добрими лемешами — заживемо.
— Може, пан і заживе, та тільки не ми! — сплюнув орач. — Цоб, старий, цоб, чого вуха розвісив? Казав пан: кожух дам, та слово його тепле!
Олена повернулася до ридвана засмучена й до самого села не зронила й слова. Біля крайніх хат їх вже очікував гурт селян. Гайдуки канчуками зганяли селян і кричали:
— Кланяйтесь його милості панові Матусевичу! Сам круль вас подарував панові. Згинайтесь... Нижче! Нижче, бидло!
Селяни кланялись похмуро, вороже позираючи на панський ридван.
Матусевич привітно махав рукою.
Олена опустила очі, щоки її горіли вогнем.
Тої ж ночі вона втекла з маєтку. Роман наздогнав її на шляху вранці, коли ще ледь сіріло.
— Не треба тікати, — прохав, ідучи поруч з нею й ведучи коня. – Все на Україні належить панам. І дороги також. Перший-лІпший дідич тебе схопить і зробить своєю покоївкою.
— Це так... — зітхнула Олена і зненацька запитала: — А правда, що Павлюк утік з Бара?
— Павлюк?.. —здивовано перепитав Роман. —Утік… А чого він тебе цікавить?
— Просто так, — уникаючи його погляду, відповіла Олена. — Я повертаюсь до тебе... . .
Відтоді минуло півроку. Дивно вони жили. Він і сам частенько задумувався: хто ж йому Олена? Ні дружина, ні любаска, ні сестра, ні гостя в маєтку, ні родичка... Ні просто знайома. Між ними звівся незримий мур, і як не бився Роман, але так і не зміг його звалити.
Роман замугикав і вийшов у парк. На галяві Олена морквою годувала зайців. Вчувши його кроки, випросталась. Зайці злякано подивились на нього й сипонули в кущі.
— Як від вовка, втікають!, — гірко сказав він.
— Зайці просто не розпізнали, що ти ні риба ні м’ясо і до вовка тобі далеко! — відрізала вона. В Романа затремтіла губа.
— Вже й обидився... — вона скупо всміхнулась. — Чого ти себе мучиш, парубче, й мене? Хіба ти сліпий?
— Оленко... — простягнув він руки — Ти мене осліпила. Без тебе мені поночі.
Жадібно схопив її руки.
— Не треба, — попрохала вона, але рук не висмикнула. —Ти гарний. І добрий... Беззахисний. Мені навіть шкода тебе.
— Оленко .. — стискував він її руки.
— Зрозумій мене... — вона благально на нього глянула. — Я іншого...
— Іншого? — похолов Роман. — Х-то він?
— Чи тобі не все одно?
— А де ж він?
— Не знаю... Але забути його несила...
Розділ другий
Весною 1637 року королівський комісар Ян Данилович дістав собі в управу Чигиринське та Корсунське староства. З'явившись у Чигирині якраз на весняного Юрія з великим загоном жовнірів, Ян Данилович заходився приводити до послушенства селян та міщан.
Була вже не рання, тепла весна. Над Чигирином летіли запізнілі гуси й падали на зелені луки побіля Тясмину. І багато хто з міщан, чекаючи своєї черги "на послушенство", заздрісно поглядав на гусей і думав: "Гуси-гусенята, візьміть мене на крилята".
— Ха-ха-ха-ха! — реготав Ян Данилович, взявшись у боки. — Сулимів чекали? Павлюків виглядали? Чернь. Бидло... Я вас приведу до послушенства! Я вас навчу, як у ногах свого пана повзати! Сулими і Павлюки у Варшаві на майдані конають, а тут я вам пан і Бог, пся крев! Схизмати смердючі! — До жовнірів: — Лупіть їх, пся крев! Лупіть, щоб аж скора на них репалась!
Жовніри круками накидались на юрму, що жахно відсахувалась від них і тислася під стару церковку в пошуках рятунку, хапали дядьків чи молодиць, збивали з ніг, тягли за руки чи ноги на майдан і, обліпивши жертви з усіх боків, лупцювали їх канчуками, доки не лопались у них сорочки і на зелену траву не бризкала кров… Жовніри якусь мить відхекувались, витирали зрошені потом лоби й знову бралися за свої жертви.
Селяни, зігнані з ближніх сіл для послушенства, стояли на майдані похнюпивши голови. Добра вони від нового пана й не чекали, але щоб їх отак зразу ні про що ні за що бити до крові?.. Цього дня — на весняного Юрія — вони, як завше, виходили у поле на водосвятіе. Панотець святив у цей день пашню, жінки хутчіше протирали свяченою росою очі, щоб зіркішими були та щоб не боліли, чоловіки прикидали, яке жито. Є така прикмета: коли на Юрія у житі ворона заховається — рясного чекай врожаю. Та цієї весни селяни хмуро словами перекидалися, що "жито на Юрія ледве спромоглося горобцеві до колін дістати, про хліб та статки годі й думати".