— Проше пана... Ясновельможний... — несміло озвався Козир і ковтнув слину, позираючи на вино. — Дозвольте вставити покірне слово. Повстання почалось лише тому, що великопольська шляхта почала урізати наші вольності, даровані нам сеймом і єгомосцю королем. Хлопи хлопами, але панство почало глумитися з української старшини.
— Пане Козирю, — весело мовив Потоцький, — найближчий сейм у Варшаві неодмінно розгляне ваші претензії. І певний, дасть вам ті вольності, на які ви заслужили.
— Премного вам вдячні, ласкавий пане, — поклонилися старшини. — Ладні служити вашій милості.
— Дозволяю служити, — милостиво кивнув Потоцький, — але так служити, щоб ваша чернь більше не бунтувала проти нас!
— Постараємось, вельможний пане.
— Тоді, панове старшини, йдіть з своїми людьми на всі чотири боки! — сказав їм Потоцький і звівся. — Вільному — воля. Шляхетський меч не січе повинних голів. Обіцяю вам недоторканність. Спокійно повертайтеся в свої маєтки, ніхто вас і пальцем не зачепить. Даю слово шляхтича!
Козир повірив.
Того ж дня в похідній церкві Потоцький слухав обідню в честь вікторії над повстанцями.
— Вашмосць думає відпустити лотрів з миром? — шепнув Потоцькому князь Вишневецький. — Чи не забагато їм честі?
— Я дав їм слово, — відповів польний гетьман. — Але князь Вишневецький цього слова їм не давав!
Старшина Козир з кількома сотнями своїх прибічників не дійшов навіть до Києва. Дорогою, біля села Борщівки, його загін негадано потрапив у пастку, влаштовану гусарами князя Вишневецького.
Все відбулося блискавично.
Гусари вилетіли з засідки так зненацька, що багато повстанців навіть не встигли вихопити шаблі, як були порубані на місці.
Дарма старшина Козир розпачливо кричав:
— Схаменіться, пани, що ви чините?! Єгомосць польний гетьман обіцяв нам недоторканність!..
Нападники не слухали того крику: кололи й рубали козаків, не даючи їм отямитись, і лісова дорога почала підпливати кров'ю... Гусарський кінь збив Козиря з ніг, старшина тицьнувся носом у закривавлену землю й, обхопивши голову руками, завив, качаючись по землі... Він вив, затикаючи пальцями вуха, заплющивши очі, аби не бачити й не чути того, що творилося на лісовій дорозі... Повстанці, які пішли з Козирем, були винищені до ноги. Доколюючи довгими мечами поранених, гусари наткнулися на Козиря, котрий все ще качався...
— Цього лишіть, — розпорядився ротмістр. — Повеземо в дарунок.
Козиря примусили звестися, зв'язали йому руки, накинули аркан на шию і погнали дорогою. Козир боязко йшов, переступаючи через трупи, уникаючи на них дивитися, аби не стрітися з мертвими очима... Тоді ще Козир не знав, що Потоцький відпустив повстанців про людське око... Влаштовані по всіх дорогах засідки винищили повстанців до одного... Рідко кому з них пощастило дістатися свого села.
Зв'язаного Козиря гусари пригнали на аркані в село Борщівку, де лютував князь Вишневецький. Те, що побачив Козир, онімило йому вуста. Село конало у вогні. Вулицями сновигали жовніри з награбованим збіжжям, хапали селян і гнали їх на майдан до церкви, де гусари рубали їх мечами й кололи списами... На майдані вже було повно трупів. Козиря гнали через ті трупи до того місця, де на коні сидів Вишневецький.
— А-а, це ти, старшино, обижений великопольською шляхтою? — розтягнув князь тонкі губи в подобі посмішки. — Додому, кажеш, зібрався?
— Ва... вашмосць... — Козирю бракувало повітря. — Єгомосць пан польний гетьман обіцяв нам волю... І недоторканність... Я про-протестую, вашмосць... Це по — помилка... Ми добровільно здалися... На ласку...
— А ми вам і виявляємо ласку, — зареготав князь, погойдуючись від сміху в сідлі. — Чи ти хотів, щоб ми за участь у повстанні гладили вас по голівках і встеляли вам дороги килимами?
— Єгомосць... слово шляхетне давав... — хрипів Козир.
— Обіцянка-цяцянка, та дурень їй радий! — ошкірився князь. — Може, єгомосць і давав вам слово, але я не давав ніякого слова!
Тим часом жовніри, нав'ючені селянським майном, пригнали на майдан новий гурт жінок, дітей та чоловіків.
— Рубайте їх! Коліть!! — звівшись в сідлі, наказав Вишневецький. — Ми відучимо їх від бунтів! Житиме лише той, хто повзатиме коло наших ніг!
— На коліна! На коліна! — кричали жовніри.
Ніхто на коліна не став.
Вишневецький махнув рукою.
Гусари оточили жінок, зривали з них сорочки, ударами шабель відсікали їм груди і кидали закривавлені шматки чоловікам, котрі лежали на землі пов'язані... І ще Козир побачив, як драгуни кололи списами дітей і гордовито хвастались, коли кому з них вдавалося проштрикнути списом одразу кількох малюків...
— Хлопчиків знищуйте, щоб не росли з них Сулими та Павлюки, Остряниці та Гуні! — волав Вишневецький. — Ми таки викоренимо бунтівну Русь! Україна віднині стане раєм для вельможного панства!
Здоровенний гусар, глянувши на Козиря, почав витягувати шаблю з піхов...
— Я протестую!.. — пополотнів Козир. – Розв’яжить мені руки... Я буду скаржитись... Що ви чините, це свавілля... Я вам не хлоп... Я старшина...
— Для мене ти таке бидло, як і всі, — Вишневецький махнув рукою. — Згинь з моїх очей!
Гусар перехилився в сідлі, хвацьке махнув шаблею. Козир якусь мить стояв, наче закам'янілий, з подивом на білому, вже без кровинки лиці, а тоді впав, розрубаний навпіл…
Для довідки.
"Угода була укладена 29 липня. М. Потоцький, за словами біскупа Пясецького, особисто запевняв повстанців, що на найближчому сеймі їм повернуть давні вольності. Повстанцям обіцялася особиста недоторканність. Коли ж вони почали невеликими групами розходитися по домівках, панські й жовнірські загони їх нещадно винищували".
Історія Української РСР. Т. 1, с. 267.
ЕПІЛОГ
Уклавши біля Старця угоду з реєстровою старшиною, котра забагла миру, Потоцький прибув у Київ і ЗО серпня 1638 року зібрав там "загальну раду" козаків, на якій зовсім по-іншому з ними заговорив. А втім, вона тільки називалася загальною радою, адже право взяти в ній участь мали, крім старшин, лише по кілька козаків від кожного з шести полків.
З переможеними ніхто й не збирався радитись, бодай про людське око. Їм просто зачитали "Ординацію війська Запорозького реєстрового", що була ухвалена сеймом у березні 1638 року.