— Але боротьба за волю ніколи не марна! — почувся вигук.
— Правду гетьман каже! — залунали інші голоси. — Не вийшло у нас із повстанням. Тільки задарма голови зложимо!
— Але й наших ворогів поменшає! — вигукнув Дмитро Гуня. — Не козацьке діло опускати руки!
— Правильно! Краще кістьми лягти!
— На смерть будемо стояти!
— До останньої кулі й останньої краплі крові!
Інші заперечували:
— Послухайте, що гетьман каже. Ми всі загинемо ні за пухлу душу! А що з того? Наша земля й так рясно кров'ю полита.
— Все одно ми не здолаємо коронне військо. Їх тисячі і тисячі, а нас жменька...
— Прощайте, братове! — вклонився гетьман.
Наперед у коло вибіг Дмитро Гуня з палаючими очима.
— Гетьмане! В таку годину ти кидаєш нас?
— Ні, товаришу мій вірний, не кидаю вас. Хочу забрати вас з собою за московський рубіж. Тих, хто захоче піти за мною.
Загудів табір, засперечався...
— Батьку! Гетьмане! Товаришу! — рвонувся Дмитро Гуня. — Невже ти покинеш Україну? Запорозьку Січ і Дніпро? І ви, пани молодці, покинете рідну землю? — повернувся Гуня до тих козаків, які перейшли на бік Остряниці. — І ви, братове, покинете Дніпро і Україну нашу? А підете в чужі землі, в чужих хатах кутки обтирати? Кидати Україну — в такий час? Землю свою рідну зоставити навіки? Краще кістьми в ній лягти! Чи ж є другий який Дніпро? Та ви, як риба без води, не можете бути без нашого Славути! Де ви найдете нову таку славну ріку, щоб вам, козакам, так служила і кохала вас? Ніхто вас не сміє і не може утримувати. Та закликаю вас: схаменіться, товариші мої! В таку люту годину кидати свою землю? Та куди ж вас несе? Христос з вами!
Пристрасна мова Гуні сколихнула багатьох.
Заклекотів козацький табір на останньому шматку вкраїнської землі. Остряниця стояв звісивши голову й опустивши руки. Гуня застиг у пориві з простягненими руками, наче німо благав козаків не йти з свого краю... А на землі, на гетьманській шапці лежала булава…
Табір гудів... Одні тягнули руку за Остряницею, закликаючи всіх іти за московський рубіж, інші радили лишитися на своїй землі і битися тут до загину...
Зрештою вгамувалися козаки, і на бік Остряниці став один бунчук… Решта козаків пристала до Дмитра Гуні.
— Прощайте, пани-брати! — вклонився Остряниця і ті козаки, котрі ухвалили йти з ним у Московську землю.
— Прощайте, пани-брати! — вклонився Гуня і ті козаки, котрі залишалися разом з ним битися до загину.
І розійшлися...
Надвечір на Сулу спустили невеликий пліт, на нього переніс Остряниця Орисю, сам забрів у воду і, підштовхуючи пліт, поплив на той берег. За ним тихо входили у воду козаки і мовчки пливли, не оглядаючись... Українська земля скінчилася, попереду була московська...
Дмитро Гуня з товариством стояв на березі.
Над Сулою западав вечір.
Довго стояв Гуня, наче закам'янівши. Та ось до тога берега пристав пліт, Остряниця взяв на руки Орисю і поніс її на той берег... За ним потяглися козаки.
Більше Остряниці Гуня не бачив.
Уже згодом він дізнався, що Остряниця та його козаки поселилися в Чугуєвім городищі, де воєвода нарізав ім грунтів. Збудував Остряниця хату і жив щасливо з Орисею цілих десять літ.
По Україні співали пісню:
Та й повів свій кіш
Отаман Остряниця
У московські землі,
Щоб там поселиться.
Але як журавля по весні тягне з вирію на рідну землю, так козака у похід. На одинадцятому році життя по той бік Сули піде Остряниця у похід з ратними людьми проти кримських татар і в одному з боїв накладе головою… Поховають його у неозорому Дикому полі…
Розділ чотирнадцятий
Того вечора, коли Остряниця, перепливши Сулу, назавжди залишив Україну, козаки зібралися на раду.
Шуму і галасу, на які завжди багаті козацькі ради, цього разу не було. Подимівши люльками і востаннє поглянувши на Сулу, старі, — сивоголові козаки, "значні товариші", як їх шанобливо величали, піднесли Дмитру Гуні гетьманську булаву.
— Ось тобі наша булава, щоб не мирився з панами! Гуня поцілував булаву, сунув її за пояс і, подякувавши товариству, коротко мовив:
— Будемо, братове, вкріплювати наш табір!
І перший взявся за лопату.
До ранку в таборі ніхто й не прилягав. Всю ніч козаки рили окопи, нагортали вал, встановлювали гармати. Гуня взяв на облік запаси пороху, свинцю, куль та провіанту" Гарматний порох велів тримати окремо, кожному стрільцеві видати пороху по десять фунтів і по п'ятнадцять куль. З харчем було не густіше.
— Їсти доведеться один раз на день, — мовив козакам, беручися за лопату. — Стріляти... трохи частіше. Порох берегти... кожну крупинку. Щоб наші кулі не летіли ні за цапову душу!
Козаки мовчки кивали головами. Працювали старанно і зосереджено, з тим спокоєм, котрий свідчив, що ніхто не втішав себе легкою перемогою, ніхто не сподівався на диво. Все було зважено і обмірковано Бій буде до останньої кулі, до останнього змаху шаблі. Життя доведеться віддати, але дорого. Якомога найдорожче. А на землі, политій кров'ю лицарською, буйно проросте воля.
І Дмитро Гуня не тішив себе сподіванкою на диво. Добре знав, на що зважувавсь, про власне життя не думав. Люта ненависть до ворогів свого народу помножила його сили, зібрала волю в залізний кулак. Хоч і знав, що перемога буде не скоро і, можливо, не за його життя, відчаю не мав. Не вгасала палка надія пробудити люд до боротьби за волю і долю, вселити в нього віру в майбутню перемогу. А для завтрашньої перемоги треба боротися сьогодні до останньої змоги, не дати затухнути пожежі на Україні, хоч тліючу головешку лишити, хоч кілька іскор, з яких інші, прийдешні, роздмухають славну пожежу.
З такими думками й окопувались повстанці тієї ночі" Перед ранком поприлягали на землю, запалили люльки, підмішавши в тютюн сухе листя, бо кисети, як і лядунки з порохом, швидко спорожнялися. А без тютюну та пороху козакові І білий світ не милий.
— Гей, діду — дударику, тягни сюди свою "козу" та замузич нам щось! — гукнув хтось з козаків. — Не все ж і журиться!
— І то правда! — почулися голоси. — Козаку без музики що пістолю без пороху! Вшквар, діду!
У коло ступив старезний музика-волинщик, котрий пристав до повстанців під Жовнином. Оглянув козаків каламутними, від старості вже потухлими очима і тихо мовив: