— Ану, хлопче, злий мені! — Остряниця скинув сорочку і підставив плечі. Довго із задоволенням хлюпотівся в студеній воді, кректав, і, коли витерся рушником, тіло на ньому аж рипіло. З насолодою вдихав свіже ранкове повітря і відчув себе дужим і молодим,
Вулицею затупотіли коні, й невдовзі за тином замаячіла Гунина гостроверха шапка з білим денцем та золотавою китицею.
— Гетьмане! — озвався Гуня від воріт. — Потоцький хоругву на розвідку вислав до Миргорода, то я, поки снідати, поганяв її добряче в степу.
Гуня з козаками в'їхав у двір, женучи поперед себе довготелесого поляка з розкішними рудими вусами й дрібним личком.
— Хоругва наказала довго жити, а цього цибаня привів, аби язика йому розв'язати. Але ж і прудкий. Кинув свою кумпанію напризволяще, коли побачив, що непереливки, і втікав так шпарко, що ледве наздогнали його.
— Я не тікав! — верескливо закричав полонений і смішно заворушив вусами. — Я мчав, як лев, за підмогою!
Козаки гучно реготали, глузливо поглядаючи на "лева", і той зіщулився від їхнього сміху.
— Ти хто за їден? — запитав Остряниця.
— Я — уродзоний шляхтич! — довготелесий гордо випнув вузькі груди. — Але більше я не скажу вам ні слова! Мої вуста заціплені!
І він стулив тонкі синюваті губи.
— Ониську! — кивнув Остряниця джурі. — Ану розкрий уродзоні вуста!
— Один мент! — Онисько витяг запоясник, граючись блискучою крицею, підійшов до шляхтича, недобре посміхаючись. — Ну, пане ясновельможний, давай розкриємо ротика...
— Ви не смієте!.. — закричав той. — Це насильство! Я вам не бидло, я ротмістр Хшонстовський!
— Так би й сказав, а то викаблучуєшся, як що путнє!
— Але я більше не скажу ні слова! Ніц не вєм! Мої вуста...
— Ониську!
— Один мент, пане гетьмане!
— Я... я скажу, — забелькотів ротмістр, задкуючи від Ониська. — Я з Лубен... Там і пан полковник Потоцький.
— Чого він там сидить?
— Підмогу чекає, — покірно відповів ротмістр. — До нього має прибути його милість польний гетьман з коронним військом. Він уже вирушив з Подолії. Крім того, пан полковник очікує князя Ярему Вишневецького, котрий поспішає з Києва. – Благально вигукнув: — Але більше я нічого не знаю!
— Схоже на правду! — кивнув Гуня.
— Правда, чистісінька правда! — белькотів ротмістр і випльовував вус, що ліз йому в рот. — Чув іще краєм вуха... Потоцький має з Вишневецьким іти в Лукомль, щоб знищити там загін якогось Сокирявого. Щоб той не встиг з вами з'єднатися.
Остряниця переглянувся з Гунею.
— Не будемо гаяти часу. Потоцького треба розбити, поки йому не надійшла підмога. Заодно — виручити Сокирявого. У нього чималий загін в Лукомлі, для нас це теж підмога. Вели, Дмитре, сурмити похід!
— Люблю похід! — блиснув очима Гуня. — В один мент зберемося, обози ще звечора готові. — Вказав на ротмістра: — Аз цим левом що чинити? Стяти йому голову та хай іде собі з миром?
— А-а-а... — ротмістр затремтів і впав на коліна. — Помилуйте, проше пана... Бога молитиму...
— Жити хочеш? — запитав Остряниця.
— Хочу, ваша милість, ой як хочу, — повзав на колінах ротмістр. — Помилуйте, я все сказав... Жити хочу...
— А чого ж ти йшов на Україну, як жити хочеш? — поспитав гетьман. — Жінок та дітей по селах вирізати?
— З примусу, проше пане, з примусу йшов. Його милість польний гетьман присилував... Та я пташки за своє життя не зобидив.
Остряниця оглянувся, бо хтось узяв його за рукав сорочки. Орися дивилася на нього благальними очима.
— Помилуй... Який же він ворог, коли на колінах повзає? Він навіть не людина вже... Не треба крові хоч сьогодні вранці.
І такими благальними очима дивилась, що Остряниця сказав козакам:
— Витягніть цю худобину за місто, дайте йому потиличника, і хай вшивається геть до бісової матері!
Хшонстовський на колінах поповз до Орисі, хапав її руку, намагаючись поцілувати. Орися відсмикнула руку, гидливо витерла її і пішла в хату...
Залишивши Миргород, Остряниця з півдня обійшов Лубни і попрямував на Лукомль, аби не дати Потоцькому напасти на місцевих повстанців. Крім того, в гетьмана була задумка розбити Потоцького, доки йому не підійшла підмога...
Військо рухалось похідним маршем, попереду розвідка, далі козацька кіннота, за нею обози й піші загони. Дмитро Гуня з своїми козаками раз по раз виривався вперед, як він казав, "винюхувати дорогу" і надовго зникав, а коли повертався, то з гуртами сільських дядьків. Остряниця дорогою розсилав загони по волостях, селах, аби ті піднімали селян на боротьбу й вирушали до нього на поміч. Це не могло не позначитися на чисельності війська, адже гетьман щодня розсилав по кілька загонів. Гуня бурчав, що так вони розпорошать свої сили на малі загони, котрі розбредуться по селах, а Потоцький може не сьогодні-завтра напасти. Одначе гетьман стояв на своєму і продовжував розсилати своїх людей з універсалами, в яких кликав людей братися за шаблі.
Весна була в розпалі, сяяло ласкаве, щедре сонце, не вгавало птаство, далина слалася перед ними неоглядна .. Дороги сухі, хоч котися, паші коням вдосталь, та й люди запаслися провіантом, є поки що порох. Веселе пожвавлення панувало у війську.
Орися їхала поруч з Остряницею в голубих шароварах, малиновому жупані, в смушковій шапці — козак козаком! Ще й шабля при боці висить і пістоль за поясом. Кінь під нею аж грає. Орися, як мак, цвіте. Не хочеш, так замилуєшся молодицею. Аж попишнішала за ці дні, налилася здоров'ям, снагою життя, форми її тіла заокруглилися, як наливається молода, здорова жінка, коли вона вщерть переповнена щастям і коханням.... Іноді від повноти щастя, від буйної весни й неоглядної далини, що слалася перед нею, Орися пускала коня клусом, вихоплювалася далеко вперед і мчала в захваті, наче на крилах летіла... І Остряниця мчав за нею, забувши про все на світі. Козаки тільки головами хитали... Закохався гетьман, як парубок, ще голову свою стратить!
Орися зістрибувала з коня серед розмаїття весняних трав, рвала жовту кульбабку та конюшину, жовтий яскравий звіробій чи золотисто-жовтий горицвіт, плела вінок і співала:
Ой рано — рано зійшло сонечко кохане!
Жала Орина шовкову траву,
Загубила вона свій золот перстень,
Та й пішла вона лужком — бережком.