— Я пропаща...
— Не кажи так...
— Ні, ні, я пропаща. Мене всі бояться. І ніхто не відає, що зла не маю. — Помовчала, гірко зітхнувши. — Все одно або втоплять, або вб'ють мене... І хатину мою спалять.
— Але я тебе нікому не віддам!
Він пригорнув її.
— Ти плачеш? А ще чарівниця!
— Мені здається, що це сон... Всі мене бояться.,, грудня кидають в спину, і раптом... Один ти повірив… Але все одно не треба... То тебе солов'ї зачарували...
Вона легко звільнилась з його обіймів і пішла, похиливши голову. Остряниця наздогнав її.
— Орисю...
— Ні, ні... — відсахнулась вона. — То солов'ї тебе зачарували. Не вір їм, не слухай їх…
— Я проведу тебе.
Вона нічого не сказала, тільки нижче нахилила голову і швидко пішла вуличкою, де густо поросла дереза.
— Ось мої хороми, — спинилась біля маленької скособоченої хатини. — Йди собі в замок...
Він підійшов до неї, відчуваючи, як гупає власне серце.
— Не підходь!.. — кволо попрохала вона. — За-ачарую...
І притулилась до нього, здригаючись усім тілом...
...Коли вони спохопилися, в хатині було світло, наче хто сріблом долівку залив.
— Місяць... — тихо прошепотів гетьман і тихо засміявся — Чуєш, Орисю, в нашу хатину зазирає місяченько. Глянь, який він гарний, наче князь!
Вони лежали пригорнувшись одне до одного.
— Я бачу в твоїх очах красен місяць.
— Орисю, мабуть, сама доля послала тебе на мою дорогу.
— Мовчи... — вона затулила йому рота долонею. — Мовчи... Мені й досі здається, що це сон. Ніколи не мала чоловіків і тому я не вірю, що ти поруч... Мене всі цуралися, проклинали, й ніхто не підійшов до мене з любов'ю. А яка ж я відьма? У мене в серці й крихти зла немає. Навіть до тих жінок, котрі хотіли мене втопити.
— Дурні бувають люди, — мовив Остряниця. — І не розберуть іноді, хто добрий, а хто злий. Не бійся, чарівниченько, я тебе нікому не віддам.
— Ти вранці підеш і ніколи не повернешся, — плечі Орисі здригнулися. — Я так і не знатиму, був ти чи то мені примарилось місячної ночі...
— Вранці буде бій лютий, — тихо мовив він, — а після бою я прийду до тебе, добра моя чарівниченько!..
Коли місяць зблід, а над Голтвою поповзли вранішні тумани й на всі лади закумкали жаби, Орися проводжала Остряницю.
— Ти повернешся? — шепотіла вона, притулившись до його грудей. — Повернешся, любий мій чоловіченьку... — Злякано глянула на нього. — Можна називати тебе своїм чоловіченьком? Мені так хочеться, щоб у мене був свій чоловік.
— Ми повінчаємося з тобою, серце моє.
— У церкві?
— У церкві. Щоб як у всіх людей було. І потім ти ждатимеш мене з походів. А я думатиму про тебе.
— О ні! Я не пущу тебе! Ти загинеш на війні. Я довго тебе ждала, доки ти прийшов. Я не хочу тебе втрачати.
— Орисю... — Він гладив її довге чорне волосся. — Я повернуся, небезпремінно повернуся до тебе. — Поцілував її. — Прощай!..
І пішов росяним споришем, а вона стояла, простягнувши йому вслід руки, і шепотіла, заклинаючи зорі і ясну днину, тихі води і святу землю, аби він повернувся живим....
Розділ шостий
Бій клекотів уже другу годину поспіль...
Потоцький раз у раз кидав жовнірів на приступ козацького валу, і ті, всіваючи поле трупами, щоразу відкочувалися назад. Потоцький шаленів і не йняв віри. Не може бути, щоб якесь збіговисько так міцно засіло у Голтві! Жодна з жовнірських атак не мала успіху. А він гадав, що повстанці після загибелі Павлюка навряд чи здатні будуть чинити опір. І ось... Як жовніри не стараються, а не вгризуть вал. Пся крев! Допоки не викуриш козаків з-за валу, міста не візьмеш. Скільки он уже полягло війська перед клятим валом, щоб він запався в землю! А в Бар мчить гонець, що Остряниця розбитий. І Потоцький спішить... Носячись на білому коні, без втоми розмахує шаблею над головою.
— Вперед, вперед, моє славне воїнство!.. Вперед за Корону і круля! Ми викуримо лотрів з Голтви! Хто перший увірветься в місто — даю кожному по сто талярів!
Та немає охочих. Козацький вогонь такий прицільний, що рідко яка куля летить марно.
Остряниця спостерігає за битвою з високої могили, котру козаки перетворили на редут. Не вгаваючи, б'ють гармати, тріщать самопали, мушкети, пороховий дим обволікає поле.
— Сотнику Хрущ! Бери свою сотню — і бігцем на ліве крило, — наказує гетьман. — Там наша оборона поріділа!
— В один мент, пане гетьмане!
Остряниця знову спостерігає за полем бою, і на повних губах його, під срібними вусами, блукає щаслива посмішка... Він все ще відчуває в своїх руках тепле, пружне і сильне Орисине тіло. І на душі в нього робиться світло і затишно. Почуває себе впевнено, як ніколи. Він розіб'є ляхів, будь-що розіб'є! І з перемогою повернеться до маленької хатини Орисі-чарівниці... І знову у них буде чарівна ніч...
А гармати не затихають. Козаки, залігши за валом, б'ють з мушкетів, і дим та гуркіт несуться в межиріччі Голтви і Псла. Поляки все ще вперто кидаються на вал. Не рахуються з утратами. Позад них на білому коні носиться Потоцький і розмахує шаблею, підганяючи тих, хто огинається...
— Хлопці! — гетьман повертається до гармашів. — Ану пальніть по отому, що на білому коні вибрикує!
— Пальнем, батьку! — блискаючи зубами, кричать закіптявлені порохом гармаші. — Втремо ляшку ворсу!
Піднімаючи жерло гармати трохи вище, гармаші прицілюються і закладають ядро. Баб-бах!
Білий кінь підстрибнув і звалився на бік. Але з могили видно, що Потоцький уцілів, його поставили на ноги, і він, шкутильгаючи, подався в шанець. І то добре. Відбили в пана охоту на білому коні гарцювати. Хай втикається носом у землю!
Зненацька по той бік польського табору загриміли постріли. Жовніри, які бігли на приступ козацького валу, спинилися, заметушилися між двома валами. А в їхньому тилу все дужче і дужче наростала стрілянина.
— Ура-а-а! — доноситься звідти.
— Молодець Биховець! — весело каже гетьман. — Так їх, так! Латайте ляшкам ребра! Ей, гармаші! Втріть ляшкам кабаку! Сипніть вогню! Зараз опиняться ляшки між молотом і ковадлом!
Паніка охопила польський табір, коли Биховець зробив перший залп із лісу. Жовніри й справді відчули себе ніби між молотом і ковадлом. Про штурм валу годі було й думати! Поляки хутко втікали за свій вал, але й там не знаходили захисту. Козаки, ховаючись в лісі по той бік польського табору, перебігаючи від дерева до дерева, вели прицільний вогонь. З боку Голтви били козацькі гармати, і жовніри не знали, де подітися. Потоцький спішно відрядив ротмістра за коронною кіннотою, котра стояла в резерві на луках. Паніка в таборі не вщухала. Потоцький боявся, аби вона не привела до краху. Дарма він кричав до хрипоти, що "нас, орлів Корони і круля, тисячі, а хлопів жменька", жовніри його не слухали... Тоді Потоцький велів спішно відгородити возами тил свого табору й вислав загін з велінням розігнати в лісі козаків. Але й це не принесло заспокоєння. Жовніри, наче стадо овець, кидались то в один бік, то в другий...