І зненацька залп...
Різкий, оглушливий, наче хто розпеченим залізом по блясі сипонув. Засвистіли кулі... Перша лава реєстровців упала, як косою скошена... Знову залп!
— А-а-а! — закричав хтось на пуп. — Рятуй-уйуйтеся!.. Пропали!
А потім уже важко було розрізнити окремі залпи, били раз по раз, без угаву, били невидимі стрільці із засідки, тільки кулі, як рої ос, на смерть жалили реєстровців... Міст устелявся трупами... Зчинилася паніка. Постріли злилися в один суцільний страшний гул. На очах у Караїмовича впала перша сотня, гинула друга, ріділа третя... Іноземна піхота лоском лягла. Повітря так густо насичене кулями, що врятуватися від них не було змоги.
— А-а-а-а!
— По-о-омо-о...
Все глухне в тому суцільному передсмертному крику… Клубок тіл покотився, збив поручні, й тіла, як каміння, посипалися у воду. Вбравши голову в плечі, Караїмович, як несамовитий, мчав мостом, збиваючи всіх, хто потрапляв на його шляху. Та ось уже й кінець мосту. Тут кулі не дістануть. Караїмович витер мокрого лоба, оглянувся... Реєстровці та іноземні піхотинці все ще сипалися у річку, крижнем падали на мосту. А ті, які повернулися на берег, чимдуж втікають дорогою. Караїмович подався й собі понад берегом, махнувши рукою на конаюче військо. Що його чекає попереду, навіть гадки не мав. Це він втямив лише тоді, як, вибігши на дорогу, побачив завал з дерев... Дорога була перетята. Справа — крутий берег річки, зліва — драговини... Попереду — засада. Вибирай, де ліпша смерть. А смерть всюди одна. І життя одне. І Караїмович зрозумів, що все. Повстанський загін, пропустивши їх до мосту, завалив дорогу колодами... Назад шляху вже немає, а попереду на мосту гинуть сотні…
Гримнув залп.
— Гей, КараЇмовичу! — крикнули із засади. — Ой, утремо ж ми тобі ворсу! Тут тобі й вода посвятиться!..
— До судного дня затямиш, як волю душити!
І знову нищівний, прицільний залп! Реєстровці та іноземні піхотинці ще не встигли гаразд оговтатися від розгрому на мосту, як налетіли на нову засаду… Паніка спалахнула ще з більшою силою. Вкриваючи дорогу трупами, всі кинулися ліворуч і потрапили в болото... Ринувся туди й Караїмович, побіг по галяві зеленого моху і провалився. Смердюча багнюка вдарила в ніс... Відчув, як його ноги потягло в холодну крижану глибінь. Хапаючись за кущики, Караїмович сяк-так видряпався з драговини і поповз... Болото сповнювалося зойками і криками... Караїмовичу здалося, що хтось йому цілиться в спину... Не витримав. Схопився... Грузнучи в болоті, біг до рятівних дерев, згарячу не збагнувши, що біжить на загибель, адже за деревами залягли стрільці. І коли куля вдарила його, він, падаючи, встиг подумати: "Так ось коли фортуна повернулася до мене боком!.."
Розділ п'ятий
В надвечір'я Остряниця, сотник Хрущ та Биховець піднялися на замкову вежу. Довго розглядали околишні видноколи. Теплий травневий вечір западав над Голтвою. Над Пслом невгамовно тьохкали солов'ї... Мирний, тихий вечір. Поляки, відгородившись валом, притихли, наче їх і не було.
— Ач, сидять, як після купелі! — буркнув Хрущ. — Зрозуміли, що не їхня копа молотиться, і заціпило!..
— Завтра, очевидно, спробують напасти на місто, — озвався Остряниця і повернувся до Биховця: — Як ти гадаєш, отамане, чи не вдарити ляхам у спину?
— Втремо кабаку! — жваво відказав Биховець. — Як оборонятися, то ліпше самим нападати.
— Так ось дивись, полковнику, — гетьман показав рукою на північ. — Бачиш за лядським табором ліс? Збери своїх молодців, і, доки ніч, перейдіть мостом Псьол, далі берегом зайдіть ляхам у спину. І замріть в ліску до ранку. А коли Потоцький кинеться на приступ, полоскочете йому ребра!
— Там глибокі яри, — сказав Хрущ. — Якщо дорогу перехопити, лядська кіннота не зможе підійти своїм на поміч. І ляхи з копит зваляться.
Бихобець ще раз поглянув на лісок.
— Буде зроблено! Почухаються ляхи, де й не свербить у них!
Остряниця потиснув йому руку, і Биховець, притримуючи шаблю, почав спускатися з вежі, аби не гаяти більше часу. Деяку хвилю гетьман і Хрущ прислухалися до солов'їв.
— Але ж і голосисті! — зітхнув гетьман. – Послухаєш, наче з рідним братом душа в душу побалакав.
— Моя дорога жіночка дуже в солов'ях кохається, — кахикнув Хрущ. — Чула в неї душа. Хоч і зла, але душевна. По весні, бувало, як затьохкають соловейки, то серед ночі мене з постелі стягне, у двір виведе й каже: слухай, телепню, бо раз на світі живеш. Бо на тім світі соловейки не тьохкають... Мені спати хочеться, очі, як медом помазані, злипаються, а Параска своє тороче... А коли сама розімліє від того співу, від чарів ночі, то обніме мене, і я, бувало, почуваю себе молодим парубком на побаченні. І... не взяв її кат, гарна в мене жіночка!
Зненацька з боку Голтви долинув жіночий лемент.
— Що там? — запитав Остряниця, прислухаючись.
Крик наростав, біля річки галасували жінки, чулися поодинокі вигуки чоловіків. Хрущ якусь хвилю прислухався.
— Вчуваю в тому гармидері голосок моєї дорогої Парасочки. Всюдисуща жінка. Ніде без неї вода не освятиться.
— Пане гетьмане! — на вежу піднявся джура Онисько. — Там, — показав рукою в бік річки, — відьму спіймали...
— Яку? — не второпав гетьман.
— А біс її знає! Кажуть, чарівниця. Жінки збираються її в Голтві топити. Руки та ноги їй в'яжуть, буцімто вона не в той бік чарувала. Ляхам хотіла допомогти, чи що.
— Мало мені клопоту, ще й з чарівницями морочитися! — буркнув Остряниця і, швидко спустившись, подався попід брамою до берега. Джура та сотник ледве встигали за ним.
— Не інакше як моя жіночка затіяла той шарварок, — бубонів сотник. — Ото вона кричить: "Топіть!.." Ач, як на живіт, горлопанить!..
Біля річки залементували ще дужче. Остряниця прискорив крок і побачив гурт жінок біля верб. Обабіч товпилися містечкові дядьки з дрюками в руках.
— Розступіться! — сотник Хрущ врізався в гурт жінок. — Дайте гетьману дорогу!
— А ти ж чого це сюди свого носа кирпатого сунеш? — накинулась на сотника Хрущиха. — Ану — тпрусь!
— Облиш, Параско! — Остряниця відсторонив Хрущиху і побачив дівчину в одній сорочці. Вона лежала на землі зв'язаною, сорочка на ній була порвана, чорне волосся розметалося по оголених плечах. Важко дихаючи, дівчина позирала на гетьмана великими чорними очима. Уникаючи дивитися на її білі округлі стегна, що були оголені аж надто високо, гетьман рвучко повернувся до Хрущихи: