Фортеця на Борисфені

Сторінка 105 з 148

Чемерис Валентин

— Чому ж не радіє панський підніжок?

В Караїмовича тоді прохопилися розпачливі слова (як вія потім картав себе за той мимовільний відчай!):

— Ти гинеш, але Україна знову піднімається! Павлюків ми ще знищимо, але нам цього замало!

Караїмович скреготнув зубами, проклинаючи себе за ту мимовільну слабкість... А чи ж так вона вже мимовільна? Остряниця та Гуня, кажуть, Січ піднімають, Скидан та Биховець на волостях люд гуртують... От і чекай нової пожежі!.. Що з того, що Павлюка захопили? Ну, вивели його козаків з Боровиці в поле, зачитали їм умови капітуляції: неухильно виконувати всі накази коронного гетьмана і більше ніколи не бунтувати. Вони ніби й погодилися, але якими вовкуватими очима дивилися на нього, Іляша Караїмовича, коди Адам Кисіль зачитав їм універсал про те, що він, Іляш Караїмович, призначається старшим, реєстру! М'якими умовами капітуляції Потоцький хотів задобрити реєстровців, на свій бік перетягнути. Але що з того? Вони ладні були його живцем ковтнути. Бидло! Чернь! Раби! Спробуй їх тримати в покорі, тільки загавишся — виберуть собі нового Павлюка!..

...Заскрипіли полозками сани.

— Ей, сюди! — крикнув Караїмович, вибігаючи на вулицю. — Сюди повертайте, тут пташечки сидять!..

По хвилі гусари вивели з хати Кизима з сином, обох закутих в кайдани. Кизим спирався на синове плече. Порівнявшись з Караїмовичем, Кизименко спинився.

— Рано радієш, запроданцю! — Коваленко вигнувся і блискавично вдарив Караїмовича ногою в живіт... Світ у того померк, коли падав у сніг.

— Чортів коваль, бика з ніг звалить! — мовив гусар. — Ей, обережно з ним, бо він нам усім дух повипускає!..

Розділ двадцять четвертий

Хтось пошкрябав по склі і, певно, вже не мав більше сили, щоб постукати.

— Хто? — притислася Христя лобом до шибки.

— Я... — почулося ледь чутне, і безсилі, закляклі пальці впали...

— Хто "я"? — вигукнула Христя і крізь прохукане від морозу кружальце у вікні побачила зігнуту жіночу постать, обліплену снігом. — Хто, Господи?

— Ма-арина...

— Ой Божечку ж мій!.. — Христя метнулася в сіни, загриміла засувом. — Ти наче з неба впала... Та заходь, бо закоцюбнеш.

Марина наче прикипіла морозом до стіни, не годна зробити бодай кроку. Христя обхопила її, відчуваючи під руками замерзлий, наче луб'яний одяг, втягнула в хату.

— Ой, та ти ж зовсім задубіла, ненько моя рідненька! — Христя заледве постягувала з Марини одіж, що торохтіла від морозу, як висохла шкура. — Та звідки ж ти хоч взялася, небого, в таку скажену холоднечу?

— З Боровиці, — Марина ледь прошепотіла білими губами. — Схопили пани воріженьки його...

— Кого це, небого?

— Павлюка... Він погодився на переговори, аби виграти час, а ляхи й полонили його... Підло схопили...

— Знайшла кого звинувачувати в підлості! — похитала Христя головою. — Та ляхи без підлоти й кроку не ступлять!.. Воруши хоч руками, бо без рук зостанешся. І як ти дісталася в таку холоднечу? Замерзла б десь, або вовки загризли б... Невже ж ото аж із самої Боровиці йшла?

— З Боровиці, тіточко, сама не знаю, як допленталась...

— А батько ж де, брат?

— Не знаю... Нічого не відаю. — Марина притулилася спиною до стіни, над силу говорила. — Десь із ляхами б'ються, коли живі... Повсюди ляхи велике свавілля чинять, села випалюють, людей поголовне мордують. Наче не Україною я пройшла, а пеклом.

— Уже й до Києва погромища докотилися, — зітхала тітка. — Що воно буде тепер? Де ж воля наша і правда?

— Кривда правду побила.

— І завжди так, відколи світ стоїть. — Тітка Христя сиділа, журно руки опустивши. — Що нас завтра чекає?

Марина застогнала...

— Господи, та ти гориш уся, — кинулась до неї тітка.

— Немає в мене більше рідні, крім вас, тіточко.

— Живи, небого, в мене, місця нам вистачить. — Христя підвела Марину до ліжка. — Лягай, моя дитино, виспишся, воно й пройде. Це добре, що ти до мене прийшла. Я сама душею, удвох нам буде зручніше жити... Лягай, лягай, дочко.

— Тіточко! — жахно схопилася Марина. — Вовки он за вікном... Чуєте, як виють?

— Та то ж вітер гуде-завиває, схаменися! — Тітка вкрила Марину ковдрою, а зверху ще й сірячину накинула — Зігрійся, бо тремтиш уся. То в холод тебе кидає, то в жар.

Марина відкинулась на подушку, жовта, худа, з глибоко запалими очима, і злякано прислухалася до завивання вітру за вікном. А згодом поринула у небуття, закрутилася в сніговій круговерті, пірнула в задушливу хвищу... То провалювалася в білий морок, то виринала на мить, спрагло облизуючи спечені губи. Христя змочувала їй губи, напувала відварами з трав, і Марина на якусь хвилю заспокоювалась… То раптом щось квапно-квапно Павлюку торохтіла... Все благала його не йти на переговори до ляхів. Павлюк дивився на неї світлими очима, в яких билася туга і біль, і сумно-журно намугикував:

Зажурився соколонько,

Бідна моя голівонько,

Що я рано з вирію вийшов –

Ніде сісти, гнізда звити,

Малих діток розплодити...

— Тіточко, тіточко, затримайте його!.. — схопилася Марина. — Не пускайте його до ляхів!.. Скажіть, що я тут... Марина...

— Господь з тобою!.. Кого?..

— Павлюка!.. Він щойно був тут. Я чула... він співав...

І падала на гарячу подушку, провалювалася в чорну прірву. Коли приходила в себе, розповідала:

— Потоцький не міг взяти Боровицю і прислав до Павлюка воєводу Кисіля, щоб розпочати переговори. Павлюк і погодився. Я прохала його не йти, заклинала — не послухався. Хотів виграти час, військо своє від загибелі врятувати... І пішов...

— І ляхи його схопили?

— Спершу ні... Бо козаки лишалися в Боровиці, а їх звідти нелегко було викурити. От Потоцький і каже Павлюку: хай козаки припинять опір, вийдуть з міста і приймуть клятву на вірність Посполитій. А за це їм і гетьману буде збережено життя і свободу. Павлюк повернувся в Боровицю з козаками радитись. Так і так, каже їм. Не злиняємо, коли умови Потоцького приймемо. Ляхи повірять нам і повернуться в Бар. А тим часом Остряниця запорожців приведе, за зиму зберемо великі сили і по весні розпочнемо наступ.

Не доказавши, Марина поринала в небуття і бачила там Павлюка.

— Ти живий, Павлусю?! — кидалась йому навстріч.

— Як бачиш, — він сумно усміхався й легенько обнімав її за плечі — Хоч ляхи й зубами скреготіли, і "пся крев" горлали, а зачепити не посміли. Бояться, що потім козаки з міста не вийдуть. Поки що мене відпустили.