Формула Космосу

Сторінка 3 з 4

Бережний Василь

Віолетта Михайлівна, похитуючи стегнами, пішла до кухні й принесла густо списані математичними си-мволами аркуші. Простягнула Кирилові Федотовичу:

— Ось, маєте. Кількох не вистачає, але то дрібниця.

В Кирила Федотовича аж руки затремтіли, коли він брав папери. Відсунув чашечку з недопитою кавою і почав переглядати працю Чаєцького.

— Гм… так… — бубонів, нахмурюючи брови. — Саме те, що й мені не давало спокою. — Велике об’єднання…

— Вам долити? — Віолетта Михайлівна торкнула кавницю.

— Ні, ні, дякую. Тут, кажу, Велике об’єднання!

— Що? — Господарка закліпала чорними віями.

— Він розробляв теорію єдиного поля, об’єднував ті сили, на яких, власне, тримається Всесвіт. Ось мо-дель трьох фундаментальних взаємодій… — Кирилові Федотовичу пересохло в горлі, і він кашлянув.

— Я вам пораджу пити талу воду, — сказала Віолетта Михайлівна. — Поставте у морозильник чашку води, нехай замерзне, а тоді відтане, до кімнатної температури. Дуже допомагає для дихальних шляхів.

Кирило Федотович хмикнув і провадив далі:

— Залишається прилучити до цієї схеми гравітацію, і всі фізичні процеси від мікросвіту до макрокосму знайдуть висвітлення в єдиній теорії… — В його очах, до цього сірих і невиразних, спалахнуло натхнення, го-лос продзвенів по-молодечому. — Велике об’єднання! Уявляєте? Та ні, це навіть уявити важко!

— До речі, тала вода корисна і для шлунково-кишкового тракту. — Віолетта Михайлівна трохи надпила кави і надкусила печива. — Та мій, було, не хотів і слухати.

— Не судіть його строго, чоловік був зайнятий зовсім іншим, — обізвався Кирило Федотович, не відри-ваючи очей від рукопису. — Завершити фундаментальну теорію…

— Якби ви бачили, як округлилися йому очі, коли я запропонувала перейти на сироїжну дієту. Ну, там сира морква, картопля, м’ясо…

— Тут головне: чи він завершив? Чи встиг поставити останню крапку?

— Або, скажімо, безсольова дієта. Сіль — це ж отрута для організму… А він, було, як не підсолить, то й не з’їсть.

Раптом Кирило Федотович болісно, з придихом, зойкнув, наче його штрикнули ножем під самісіньке се-рце.

— Н-ні… Нема… Саме того аркуша, де вивершується формула, і нема! Прошу вас, Віолетто Михайлівно, подивіться там, пошукайте… Може, випадково… Сьома сторінка.

Жінка, знизавши плечима, неквапом пішла до кухні. Кирило Федотович сіпнувся вслід, але примусив се-бе знову сісти, зрештою, він у чужій квартирі. Господарка повернулася з порожніми руками.

— Коли б же знати, можна б було приберегти. А так, і без цього квартира захаращена.

— А може… чернетки де-небудь?.. — з надією в голосі спитав гість.

Повні, але вже прив’ялі губи їй скривилися:

— Та що ви, тримала б я ще якісь чернетки!

— Ну, знаєте, як буває, — можливо, десь засунулось… — не втрачав надії Кирило Федотович. — Подивіться ще, будь ласка.

— Не вірите? То давайте вдвох подивимось.

Пошуки, звичайно, нічого не дали. Віолетта Михайлівна чоловікових паперів не зберігала, письмовий стіл уже стояв у кутку на лоджії і був забитий старим взуттям. Жодного папірця!

— А нащо захаращувати квартиру? — обіперлася руками в боки Віолетта Михайлівна. — Я люблю аку-ратність, а всяка макулатура…

"І до рук цієї жінки потрапило таке наукове відкриття! — скрушно подумав Кирило Федотович. — Таки добре, що я не вплутався у сімейні тенета…"

— Якби ви знали, що це за праця, Віолетто Михайлівно, то так би не казали, — поглянув на її пещене обличчя. — Дуже шкода…

— А що, йому могли б і заплатити? — спитала із затаєною тривогою.

— Заплатити? Це не те слово, Віолетто Михайлівно. Озолотили б! Звання академіка, Нобелівська премія. Ще б пак! Ця праця дала б людям такі скарби, про які ще ніхто й не мріяв.

— Скарби? — Ледь помітний рум’янок виступив на її щоках. — Невже дорогоцінне каміння? Чи золото?

— Я взагалі кажу, Віолетто Михайлівно, в розумінні енергоозброєності людства. Що там те золото чи каміння! Дрібнички! Йдеться про океани енергії! Ось для чого працював Чаєцький. А тепер… як би вам пояс-нити… Уявіть собі міст через провалля, десь у горах, ажурний такий міст, І ось посередині зяє пролом, немає цілої секції, га?

Жінка звела брови, мабуть, силкуючись уявити той міст із прогалиною, глибоко зітхнула:

— Хто ж міг знати… Але невже все пропало? Стривайте, ви також математик?

— Астрофізик.

— Ну, от і добудуйте… той міст!

Кирило Федотович зніяковів, зіщулився.

— Це ви гарно сказали. Та не кожному, знаєте, вдається…

Вона лише стенула округлими плечима.

Ідучи додому, настроював себе: "А що, коли знову… на корабель науки? Адже я передчасно зійшов, не допливши до свого порту…"

Відчував, як у глибині єства виникала напруга, з’являлись дивовижні імпульси — як тоді, в молодості. Сама доля дає йому ще один шанс — дерзай, оце ось твій порт, це просто щастя, що ти його не проминув. Ста-рий? Наука не знає старості. Лише невгамовність духу, неспинний пошук розуму, невтоленна жага…

III.

Кирило Федотович розплющив очі, поворушився під ковдрою, повернув голову до вікна і, завваживши білі відсвіти, подумав, що, мабуть, уночі випав сніг. Вставати не хотілось, натягнув ковдру до підборіддя і без-думно втупився поглядом у запилену стелю. Помітив у куточку павутину. А нехай собі… Перевів погляд на картину, що висіла на стіні просто перед ним,— у полі стоїть вітряк. Дерев’яна чотирикрила конструкція з минулого. Його не здивувало б, якби ті крила почали обертатися… Було все байдужісінько. В голові порожнеча, наче там зовсім немає тих мільярдів клітин, які здійснюють його зв’язки зі світом.

— Щось ти, старий, того… розрядився, — пробурчав Кирило Федотович. — Мусив би радіти, що завер-шив таку працю…

Але радості не було й крихти. Пустка, порожнеча в душі. Спогад про себе, як про когось стороннього. Он сидить за письмовим столом, обклавшись стосами книг, старий, змучений чоловік. Дні так і миготять за вікном, наче помахи золотого крила. Не встигне він і оглянутись, як уже сутеніє. Онде він трухикає до обчислювального центру, на нього дивляться як па дивака, а може, й шизика, ввічливо, але твердо відмовляють. Та ста-рий таки добивається свого — одержує дозвіл на короткочасне користування комп’ютером. До речі, тут знадобився авторитет Присвятського, його дзвінки і навіть візити. А скільки було невдач, зривів, тупиків! Але чоловік заповзявся збудувати втрачену ферму Великою Мосту — і не щадив себе. Добре, що Віолетта Михайлівна частенько навідувалась, щоб зварити борщу чи супу, а то був би зовсім підупав. Віолетта Михайлівна… І без натяків ясно: жінка сподівається на гонорар. А який може бути гонорар за наукову публікацію? Буде розчарована. Все наше життя зіткане із надій і розчарування. "А мене, мабуть, покинув мій Геній. Увесь час він стояв за моїми плечима, поки я виводив формулу, підказував, наснажував. Та ще дивовижні, неймовірні мандрівки… Це він переносив мене до самісіньких витоків Часу–Простору — у першу мікросекунду виникнення Всесвіту, коли почався синтез хімічних елементів… А тепер Геній зник. Я самотній і спустошений старий чоловік з приступа-ми сентиментальної патетики".