Флорентіна

Сторінка 5 з 16

Джеймс Крюс

Флорентіну не обдуриш. Вона здогадується, що Вастля і того, другого дядька призначено ловцями голубів. І мабуть, Вастль запропонував їй годувати голубів лише задля того, щоб людям, які прогулюються парком, не одразу впало в око, що тут робиться.

Флорентіна вважає, що Вастль учинив недобре. Вона навіть радіє, що люди в парку накинулись на ловців голубів.

Якась жінка з пінчером ще й заступається:

— Ці чоловіки не винні. Це ж їхній фах.

Та інші люди обурюються:

— Кожен сам собі вибирає фах!

Флорентіна лише краєчком вуха дослухається до людських балачок. Вона тепер думає тільки про хворого голуба, самотнього голуба під лавкою, що дивом порятувався.

Вона скрадається до голуба, а він і не ворухнеться. Тоді Флорентіна мерщій хапає пташку на руки, тулить її, теплу, до грудей і стрімголов мчить геть.

Біжить, ледве переводячи дух. І схвильовано шепоче: [252]

— Не бійся, моя голубонько! Нічого лихого я тобі не вчиню. Я порятую тебе! Я назву тебе Жозефіною або Кларою, а може, Маргаретою.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,

в якому йдеться про те, як рятують голубів, та шукають гроші, і де з'являються, а потім зникають хлопчики Лойсль і Карлхен

Поки Флорентіна з хворим голубом на руках мчала великим містом, її товаришка Боббі закінчила розмальовувати скриньку своїй бабусі на день народження. Тепер вона вибігла на вулицю, щоб знайти Флорентіну, і неподалік хлібної крамнички тітоньки Вітстум зіткнулася з нею лице в лице.

— Флорентіно, підемо шукати гроші? — питає Боббі.

— Ніколи,— захекано відповідає Флорентіна.— Мені треба глядіти Маргарету. Вона кульгає й не може літати. Ще трохи, і дядьки б її спіймали.

Боббі анічогісінько не втямить. Та коли вона помічає в руках Флорентіни голуба, то розуміє принаймні половину того, що сталося. Флорентіна тим часом мчить собі далі. Боббі теж не відстає:

— Куди ти несеш голуба?

— Додому! — кричить Флорентіна. (Вона здебільшого кричить, хоч переважно й нема чого.)

— Ти не боїшся Нявки? — питає Боббі.

Враз Флорентіна спиняється, її товаришка наскакує на неї, і вони буцаються лобами.

— Ой! — скрикує Боббі.— Що з тобою?

— Додому не можна,— розгублюється Флорентіна.-

Нявка дуже ласа до голубів. Вона неодмінно з'їсть Маргарету.

— З'їсть,— погоджується Боббі,— та й не писне. Наша кицька теж до голубів ласа. Що ж його робити? [254]

— Дай подумати,— мовить Флорентіна.

Та, на жаль, упавши в роздуми, Флорентіна надто притискує голубку Маргарету, а голуби цього не люблять. Маргарета пручається, і Флорентіна з переляку випускає її. Оце тобі й на: голубка приземлюється на тротуар і, накульгуючи й стривожено тріпочучи крильми, стрибає у відчинене вікно, до підвалу того будинку, де мешкає Боббі.

Недовго думаючи, Флорентіна кидається слідкома, Боббі — за Флорентіною, а двоє хлопчиків, що за всім цим стежать, і собі лізуть у підвал.

У підвалі під самим вікном — цементна підлога. Гуп — це зіскочила Флорентіна.

Тоді — трах! Це Боббі.

Потім — шух-шурурух! Це хлопці.

Голубка Маргарета полохливо забилася в куток підвалу й затуркотіла: "Гу-гу-гу-гу".

Флорентіна гукає:

— Маргареточко, серденько моє, що ти там робиш? Ходи до своєї мами, ходи!

Флорентіна рушила до голубки куди обережніше й тихіше, ніж вона завжди ходить. Пташка полохливо відскакує, та все ж попадається.

— Це що, твоя голубка, Флорентіно? —г— питає один із хлопців.

То Лойсль, син бензозаправника.

— Це моя Маргареточка,— відповідає Флорентіна й пальчиком гладить голубку по голівці. А та нічичирк, тільки наполохано водить очима.

— Я врятувала її од смерті,— каже Флорентіна, а тоді розповідає всім трьом геть усе, що пережила в парку.

— Оце-то історійка! — мовить Лойсль.— Мені здається, нам треба врятувати більше голубів, не тільки її.

— Але куди ми їх дінемо? — питає Карлхен. Це другий хлопець, син удови Майсель, продавщиці капелюхів. Він уславився своїми вічними "якби" та "але".

Лойсль морщить чоло й на мить замислюється:

— А чий це підвал? [255]

— Наш,— каже Боббі.

— А що то за клітка?

— Там жив золотистий хом'ячок, який торік помер від запалення легенів.

— То, може, в клітці вже немає ніяких мікробів? — питає Лойсль.

— Де б вони взялись! — каже Боббі.— Ми її вичистили.

— Ну то посадімо цю голубку в клітку,— велить Лойсль.— А тоді видно буде, куди прилаштувати інших. Флорентіно, садови свою пташку сюди!

Дівчинка відразу слухається. Бо, по-перше, Лойсль — верховода на вулиці, і, по-друге, в нього дуже гарні каштанові кучері. А дівчатам це до вподоби.

Діти вибираються вікном з підвалу надвір, а кривенька голубка Маргарета лишається в клітці, де жив колись золотистий хом'ячок.

Надворі Лойсль каже:

— Притулок ми їм знайшли, а тепер будемо шукати для них їжу.

— Але,— перебиває Карлхен,— за їжу треба платити!

— А ми з Флорентіною й так збиралися шукати гроші,— хвалиться Боббі.— Ви тим часом можете ловити голубів. /

— Гаразд,— пристає на це Лойсль.— Шукайте гроші! А ми ловитимем голубів. Ходімо, Карлхене!

— Але ж куди ми підемо? — питає Карлхен.

— На Карлів майдан,— відповідає Лойсль.

Хлопці біжать, а Флорентіна й Боббі прямують до сусіднього вокзалу на пошуки грошей.

Немає в світі нічого простішого, як шукати гроші на великому міському вокзалі. Спершу треба обійти телефонні будки, обдивитися, чи не стримлять у щілинах забуті монети; коли ж там нема нічого, злегенька постукати по телефонних скриньках. Часом якась монета і брязне. Саме так Боббі і Флорентіна добули 40 пфенігів. [256]

Тоді треба обнишпорити великі залізні скрині на багато дверцят, у яких за ЗО пфенігів упродовж дня можна зберігати свій багаж. Тут теж є щілини для монет, і дівчаткам добре-таки пощастило: вони натрусили аж 90 пфенігів. Та на 1200 дверцят — це й не диво!

Нарешті дівчата отаборюються біля довжелезної черги до квиткових кас, де обстежують долі. Там неважко натрапити на якісь монети, бодай вартістю в один пфеніг. Коло кас наші шукачки назбирали 41 пфеніг.

Тепер вони мають 1 марку й 71 пфеніг. Ще оглянули щілини для монет у автоматах. Там вони знайшли одну жуйку, яку поділили пополам, і монету на п'ять пфенігів. Отож, їхня здобич уже становить одну жуйку й 1 марку 76 пфенігів. З тією здобиччю вони й вертаються пішки на свою вулицю, щоб купити в тітоньки Вітстум крихот хліба.