Флорентіна надряпала той вірш поміж своїми у повному зібранні творів, але зазначила, що це вірш лікаря Бойтельбаха. Ось він:
ПІСНЯ ПРО ФЛОРЕНТІНУ ТА КІНЕЦЬ СВІТУ
Флорентіна чує катастрофи
шостим (не дивуйтеся!) чуттям:
лопне водогін у пані Гофен,
а чи груба трісне і торохне,
де б що сталось — Флорентіна там.
Часом починає міркувати,
що то буде, як загине світ:
куди бідній качечці діватись?
Куди бабі пенсію ховати?
Де тоді сушить шафранний цвіт?
Флорентіна думає-гадає
і таке надумує собі:
це почнеться у неблизькім краї,
нам жахливу звістку цю, я знаю,
повідомить радіо тоді.
Всі-усі питатимуть несміло:
може, треба геть тікать чимдуж?
Чи в Калькутту, а чи мо' в Сіцілію?
Чи в жіночий монастир Цецілії?
Чи сидіти вдома й ані руш.
Стануть тихо гомоніть повсюди:
коли вже не можна врятувать
ні будинку, ні зела, ні люду, [281]
та й блощиць і поштарів не буде,-
то нащо й куди тоді тікать?!
Флорентіна думає багато,
що робити випаде в ту мить:
на м'якій софі відпочивати,
чи нові сандалі узувати,
чи за звістку радіо сварить?
Мабуть, таки треба сподіватись,
що фальшива та остання вість,
нам тоді не слід і побиватись,
краще спокійненько розчесатись,
а хто схоче — й казку розповість.
Але потім знов вона питає:
що, як справді всьому буде край?
Чи сумні пісні тоді співають?
Стоячи співають? Чи лягають?
І чи платять гроші за трамвай?
Флорентіна чує переміни —
щось та буде через кілька літ!
Тільки уявити не зуміє,
просто допустити не посміє,
що загине наш прекрасний світ.
Ці рядки лікаря Бойтельбаха мають трохи підготувати читача до подій, які сталися в Тафернвізі згодом.
З подіями наступного ранку ще можна було миритися. Пан Шульце-Нойберг поїхав машиною до приятелів, Боббі й Моніка шукали на лузі анемони й шафран, а Флорентіна на диво тихо сиділа собі в горішній кімнаті на дачі.
Переставляння в помешканні крамарки мало знов початися лише по обіді.
Пані Шульце-Нойберг сиділа на першому поверсі й малювала тушшю та акварельними фарбами малюнки [282] до книжки, в якій описано пригоди слоненяти. З головою поринувши в роботу, вона старанно вивела пензликом сизо-голубу кривульку. Це мав бути хобот слоненяти. Тоді, не повертаючись, обережно намацала ліворуч мисочку й понесла до рота жменьку хрумкого арахісу.
Раптом три або чотири рази підряд щось легенько луснуло. Наче хто тихенько прицмокнув.
Найдивовижніше, що на тому намальованому слоненяті враз хтозна-звідки взялися кольорові цяточки, які там не були потрібні.
Пані Шульце-Нойберг обдивилася пензлик, але його волоски лежали як слід, рівненько один коло одного, й сходилися в тонкому кінчику.
Та й жодна мисочка з акварельними фарбами не була перевернута.
Що за чудасія! Та враз перед правим оком художниці в повітрі загойдалось щось блискуче й кругле. Тоді знов почувся тихенький луск, і на повіку пані Шульце-Нойберг щось бризнуло.
Тепер вона підвела голову й побачила над собою хмарку мильних бульбашок. Звідкись із стелі спускалося все більше тих осяйних, повітряних кульок, які, танцюючи, то наближалися, то віддалялися. Художниця помітила отвір у стелі.
— Невже мильна вода стоїть на електричному котлі? — промурмотіла вона.
Мерщій відклавши пензлика вбік, вона прудко, як мишка, кинулася до драбини посеред кімнати й полізла нагору.
Коли вона заглянула до горішньої кімнати через квадратний отвір у стелі, то побачила Флорентіну. У руці в неї була склянка, яку пан Шульце-Нойберг використовував для гоління, а в роті — соломинка. Дівчинка стояла навколішки й зосереджено пускала мильні бульбашки донизу через дірку в дощаній підлозі.
— Ой, Флорентіно,— зітхнула художниця на драбині. [283]
Дівчинка так захопилась пусканням мильних бульбашок, що злякалася несподіваного вигуку, склянка випала в неї з рук, і мильна вода полилася додолу.
Пані Шульце-Нойберг зойкнула:
— Мій малюнок!
І заквапилась назад до кімнати. Та було вже запізно. З дірочки в стелі на кольоровий малюнок спадав граційний маленький водоспад.
— — Що сталося? — почулося згори. І зараз же Флорентіна злізла донизу, спотикаючись по драбині, й кинулась до робочого столу художниці. Там вона тільки й мовила: — Ой-ой! Який жах!
Слоників хобот перетворився на трикутне сизоголубе вітрило, слоникове оченятко стало схоже на карту Боденського озера в збільшеному вигляді, а хвіст обернувся в якусь надувну кулю.
— Може, з слона тепер можна зробити носорога?— запропонувала Флорентіна, відчуваючи за собою провину.
— То ж то й воно, що в книжці немає жодного носорога,— тяжко зітхнула художниця.
— Як шкода,— сказала Флорентіна. І швиденько додала: — Може, краще мені повести свою ляльку прогулятися? Тоді я вам більше не заважатиму.
— Авжеж, так буде краще,— відповіла художниця з таким похмурим виглядом, що Флорентіна тієї ж миті щезла з-перед її очей.
Щоправда, вона забула взяти з собою ляльку. Тим часом пані Шульце-Нойберг вирвала з свого блокнота для малювання новий аркуш.
До обіду Флорентіна запізнилася хвилин на двадцять. Під пахвою у неї було щось загорнуте в газету. Вона поклала той згорток на столі біля миски з картоплею і сказала:
— Ану, відгадайте, що це таке.
Замість того, щоб довго відгадувати, Боббі просто розгорнула пакунок. Та побачивши, що в ньому, скрикнула: [284]
— Боже мій!
— Що там знов таке? — сердито спитав господар дому й підвівся, щоб побачити, що там за згорток. Та як побачив, то зблід, застогнав і опустився на стілець.
— Здивувала я вас, еге ж? — вигукнула Флорентіна.
Та відповів не господар, а господиня. Вона говорила повагом, наголошуючи на кожному слові:
— Флорентіно, здохлих котів не кладуть біля мисок з картоплею! І взагалі... де ти взяла оте... оте страховисько?
Флорентіна швиденько загорнула пакунок, поклала його на сервант і сказала:
— Вона лежала посеред вулиці. А її ж треба поховати. Кожна людина заслужила собі могилу, і кицька теж.
Навряд чи можна було їй заперечити. Того пані Шульце-Нойберг мовила так лагідно, як тільки могла:
— Помий руки, дитино, й сідай до столу.
Флорентіна помила руки, щоправда, не дуже старанно, і з неабияким апетитом сіла до столу.
Господар дому, що, як усім було відомо, любив попоїсти, цього разу не їв нічого. Може, то було й добре, бо Флорентіна вминала за трьох.