Накамура не міг уже стримати сміху. Інші теж, крім Кірстінга. Однак цей екзобіолог і космолінгвісг в одній особі не належав до тих, хто вперто захищає власні позиції.
— Хто його знає... — завагався він. — Якщо ця ідея справді не ідіотська, то вона — геніальна. Припустімо, ми справді покажемо їм казку. Але яку?
— О, то вже не мій клопіт. Я не палеоетнолог. Що ж до самої ідеї, то це спало на думку не тільки мені. Доктор Герберт іще на "Еврідіці" дав мені том фантастичних оповідань. Я інколи гортаю його. Мабуть, цю ідею я запозичив звідти...
— Палеоетнографія?.. — вголос розмірковував Кірстінг. — Я хіба приблизно знайомий з нею. А ви?
Фахівця такого профілю на борту не виявилося.
— Може, ГОД?.. — озвався японець. — Про всяк випадок варто пошукати в його пам'яті тільки, мабуть, не казку. Це має бути міф. А ще точніше, спільний елемент, мотив, присутній у найдавніших міфах. — З дописемної ери?
— Ну звичайно.
— Так. Із самих початків їхньої протокультури, — здався Кірстінг. Він навіть запалився цією ідеєю, але його тут же пойняли сумніви: — Стривайте. А чи не повинні ми об'явитись їм в образі богів?
Aparo запротестував.
— Це буде дуже важжко зробити саме тому, що ми маємо продемонструвати їм не нашу перевагу і не себе самих. Ідеться про ідею добра. Про добру ідею. У всякому разі я саме її вкладаюв пропозицію нашюго пілота, бо казки, як правило, закінчуються перемогою добра.
Так почалися роздуми про те, які спільні риси можуть мати Земля і Квінта; які особливості тамтешнього життєвого середовища, а також рослин і тварин, що виникли в ньому: згадували легенди, міфи, перекази, ритуальні обряди й звичаї, щоб виокремити з них найдавніші, з сенсом, не втраченим упродовж наступних історичних епох.
У першій групі імовірних інваріантів опинилися: двостатевість, найповніше виражена у хребетних, пожива тварин, а отже, й істот розумних на суші; чергування ночі і дня, значить, Місяця і Сонця, а також теплих і холодних пір року; травоїдні й м'ясоїдні як передумова виникнення тварин, яких поїдають, і тварин, які поїдають інших здобич і хижаки, оскільки повсюдність вегетаріанства можна вважати вельми сумнівною Якщо так, то вже в протокультурі з'являються лови, Канібалізм, полювання на створінь сого виду в еоліті чи палеоліті-явище можливе, хоч не обов'язково неминуче; так чи так мисливство — своєрідна початкова школа, бо поряд із теорією еволюції воно сприяє розвиткові розуму.
Відкриття стадії мавполюдей, тварин-приматів, зустріло свого часу рішучий опір, було кваліфіковане як наклепництво на людство, як мізантропічна вигадки проповідників природної еволюції, ще образливіша за проголошувану ними спорідненість людей і мавп.
Однак археологія підтвердила цю гіпотезу, зібравши неспростовні докази на її користь. Щоправда, м'ясоїдство не веде всіх хижаків до появи в них розуму — таке можливе тільки при збігові багатьох незвичайних обставин. Хижим рептиліям епохи мезозою було далеко до розуму, і ніщо не свідчить про те, що якби їх не знищила катастрофа на рубежі крейдяного і тріасового періодів, спричинена гігантським метеоритом, котрий розірвав ланцюг живлення глобальним охолодженням клімату, найголовніші на той час рептилії досягли б людиноподібного інтелекту.
Але наявність розумних істот на Квінті не викликала жодного сумніву. Чи вони розвинулися з рептилій, чи, може, з виду, який на Землі не виник, особливих дебатів не викликало. Важливим був тип їхнього розмноження. Але якщо квінтяни не належали ні до плацентарних ссавців, ні до сумчастих, то їхню двостатевість доводила генетика: згідно з нею біологічна еволюція віддає першість розмноженню в цій формі. Чисто біологічна інформація захована в генеративних клітинах 1 не відкриває шансів культурогенезу, бо сприяє виникненню видових змін у темпі, який вимірюється мільйонами років. Акселерація розвитку мозку вимагає скорочення інстинктів, успадкованих біологічно, на користь знань, здобутих від батьків. Створіння, яке, приходячи на світ, завдяки генетично природженому запрограмуванню знає "все або майже все", що необхідне для життя, може блискуче давати собі раду, але не чдатне радикально видозмінювати життєву тактику. А хто на це не здатний, того не можна вважати розумним.
Отже, на початку й тут була двостатевість, було без сумніву мисливство й довкола цих перших плодів розросталася протокультура. Такий її дволанковий початок і серцевина.
А чим він відбивається й проявляється у протоку льтурі? Увагою, зверненою на пі ланки: використання статі і використання ловів. Перед виникненням письма, перед розвитком незвірячих способів застосування тіла та спритності, якої вимагає мисливство, переносить реальне життя в зображення; це ще не символи, а магічне заохочування Природи, щоб вона дала мисливцям бажане; візерунки, які можна малювати; вирізьблені на камені подоби того, що можна й що хочеться вирізьбити.
І так далі. Відштовхнувшись від цих передумов, ГОД виконав поставлене завдання — пристосувати до статевих і ловецьких зусиль сконцентрований у послідовності образів міф, чи швидше легенду, передачу, видовище, з акторами:
Сонцем, танцями на тлі веселок, поклонами; але це був епілог; спочатку була боротьба. Кого? Невиразних, проте гордо випростаних істот. Таких самих. Напад і боротьба, які закінчилися спільним танцем.
Солазер повторював цей "планетарний спектакль" у кількох варіантах протягом трьох діб, з короткими перервами, котрі означали кінець і початок, і з такою сфокусованою колімацією, щоб він з'являвся на похмурому небі планети в межах зору або з обмеженням до площі хмарових екранів над кожним континентом уночі і вдень. Гаррах і Поласар скептицизму свого не змінили. Припустімо, квінтяни побачать це видовище і навіть зрозуміють. Ну й що з цього? Хіба ми не розбили на друзки їхній Місяць? Це був куди сумніший спектакль, але більш промовистий. Та припустімо, що вони витлумачать це як мирний жест. Хто? Населення? Хіба думка населення взагалі має якесь значення під час столітньої космічної війни? Хіба на Землі перемагали пацифісти? Що вони можуть зробити, щоб бодай писнути, не перед нами, а хоча б перед своїми володарями? Спробуй переконати дітей, що війна — це бека. Що з цього вийде?