Дорогою "Гермес" перетнув хмару розрідженого газу, взяту в протуберанці, які розсіювалися в сонячному вихорі, але сенсори попередили, що на панцир налипло безліч молекул, які його каталітичне роз'їдають. Проби виявили їхню специфічну вірулентність, властиву відомим уже віроїдам.
Отже, Стіргард зробив те, що в розмові з папським делегатом назвав "зняттям заборола". "Гермес" розсіяв хмару серією термічних ударів, а прилиплі до бортів еровіруси знищив у найпростіший спосіб: з холодильниками, увімкненими на всю потужність, прорвався, обертаючись, як печеня на рожні, крізь вершину сонячного протуберанця, що розкинувся всього за кілька світлових секунд над фотосферою, після чого зменшив швидкість до стаціонарної й, повернувшись до Дзети кормою, відкрив енерговбирачі. Частина всмоктуваної енергії підтримувала роботу холодильників, решту вбирали сидеральні агрегати.
У цей час екіпаж розділився на три групи.
Гаррах, Поласар і Ротмонт сприйняли пригоду з хмарою за другу атаку квінтян. Кірстінг й Ель-Салям витлумачили її не як спрямований по них умисний удар, а як своєрідну випадковість — немовби "Гермес" потрапив на територію, заміновану й озброєну задовго до їхнього прибуття. Накамура займав проміжну позицію: хмара — то не пастка, наставлена на "Гермес" чи на квінтянські орбітери, а "смітник" мікромахічної зброї, застосовуваної з мілітаристською метою над планетою; на перигелій її загнав гравітаційний дрейф Сонця — всупереч намірам воюючих сторін.
Араго мовчав. ГОД був зайнятий програмуванням стратегії оборонних, наступальних і погоджувальних дій. Жодній із них він не віддав переваги: дані для оптималізації кожної процедури були надзвичайно скупі.
Герберт уважав єдиним виходом відмову від контакту, від демонстрації сили, але зберіг за собою право участі в дискусіях, які дедалі загострювались. Темпе, якого викликав Стіргард, коли вони поповнювали розтрачену енергію, сказав, що він не експерт SЕТІ й що не командує кораблем.
— Тут ніхто не експерт — сподіваюсь, ти це помітив? — відповів Стіргард. — І я теж. Та, попри це, кожен має якусь думку. І ти також її маєш. Я не чекаю від тебе поради — я хочу тільки почути твою думку.
— ГОД знає краще за мене, — усміхнувся Темпе.
— ГОД може запропонувати двадцять тактик або й сто. На більше він не здатний. Я знаю — тобі відомо те, що відомо ГОДові й нашим експертам. У відступі лежить мінімум ризику.
— Ну звісно ж! — Темпе, який сидів навпроти командира, весь час усміхався.
— Що тут смішного? — запитав Стіргард.
— Ви хочете знати мою особисту думку, астрогаторе, чи це наказ?
— Наказ.
— Як на мене, то ситуація невесела. Але я вже знаю вас цілком достатньо для того, щоб сказати, чого ви не зробите нізащо. Ви не втечете.
— Ти цього певен?
— Абсолютно.
— Чому? Як ти гадаєш: скільки разів нас було атаковано — раз чи двічі?
— Це не має значення. Так чи так вони не бажають контакту з нами. Не маю уявлення, що ще вони нам приготували.
— Небезпечними стануть будь-які спроби.
— Ну звісно.
— Отже?
— Я не приховую, що люблю небезпеки. Якби не любив їх, то вже кількасот років лежав би під могильною плитою на Землі, бо помер би в ліжку, оточений засмученою родиною.
— Інакше кажучи, демонстрацію сили ти вважаєш доконечною потребою?
— І так, і ні. Це крайність, якої нам не уникнути.
Притиснутий сталевим кубиком, на письмовому столику Стіргарда лежав стосик аркушів з друкованим текстом і з кресленням на першій сторінці. Пілот упізнав його. Годину тому він одержав копію від Ель-Саляма.
— Ви вже прочитали це? — спитав Темпе.
— Ні.
— Ні? — здивувався він.
— Іще одна гіпотеза фізиків. Я хотів спершу поговорити з тобою.
— Будь ласка, прочитайте. Звичайно, гіпотеза. Але мене вона переконала.
— Можеш іти.
Працю, озаглавлену "Система Дзети як космічна сферомахія", підписали Ротмонт, Поласар й Ель-Салям. "Тутешня цивілізація не тільки знищила бездротовий зв'язок типу радіо й телебачення, заповнивши всю іоносферу білим шумом, що забиває будь-який сигнал. Вона, крім цього, вкладає левову частку загальної продукції й енергії у виробництво видів зброї, що заповнюють її позапланетний простір. Отже, така цивілізація здається неможливою, бо вона — абсурдна. Однак, слід зважити, цей стан цивілізація сама собі не планувала, він виник поступово, внаслідок поглиблення конфлікту. За основу визнаємо становище, за якого війна на багато фронтів призводить до тотального знищення. Гонка озброєнь, досягнувши цієї критичної точки, перейшла в Космос. При цьому жодна з антагоністичних сторін не прагнула перетворити всю тутешню Сонячну систему на суцільний воєнний плацдарм, а просто намагалася контролювати дії супротивника. Коли справа дійшла до конфронтації в космічному просторі, ніщо вже не могло зупинити її; про укладення миру вже й не йшлося.
Бо на випадок такої боротьби симуляційний аналіз за теорією ігор про ненульову функцію виплати виявляє: коли нема віри в силу укладеного договору про роззброєння, то існує межа можливого порозуміння шляхом переговорів. І це тому, що порозуміння, при відсутності віри в добру волю супротивника, віри з класичною назвою pacta sunt servanda , вимагає взаємного контролю озброєння, тобто допуску на власну територію експертів супротивної сторони.
Проте коли змагання в досягненні щораз вищої бойової готовності переходить на шлях мікромініатюризації, контроль без довіри втрачає сенс. Тоді зброярні, лабораторії й арсенали можна надійно приховати. За таких умов неможливо досягти порозуміння навіть на мінімальному рівні взаємодовіри (що той, хто відмовляється від застосування мікрозброї, тим самим не стане на шлях поразки). Тим більше не можна ліквідувати наявного озброєння, спираючись на запевнення супротивників, що вони чинять саме так.
Постає запитання: чому замість прогнозованої колись на Землі ери біомілітарних методів боротьби ми наштовхнулися довкола Квінти на мертву сферомахію?
Напевне, тому, що супротивники вже і в галузі біологічних видів зброї досягли потенціалу, здатного знищити всю біосферу, так само як раніше її міг знищити стратегічний обмін ядерними ударами. Внаслідок цього ніхто вже не зважиться застосувати першим ні тих, ні тих видів зброї.