Я захоплювався своїм юним супутником. Не нарікаючи, він робив усе те, що й я, не відаючи, для чого й нащо.
Отак ми йшли чотири дні. Я був зовсім п'яний від сонця. На небо не можна було глянути — не допомагали й темні окуляри. А навколо — частокіл термітників без кінця-краю. Ніде ані сліду живої істоти. Сюди навіть стерв'ятники не залітали. Тільки де-не-де стояли самотні кактуси.
Нарешті аж увечері, ковтнувши порцію води, що припадала на той день, я видерся на верхівку дуже високого термітника. Гадаю, він пам'ятав часи Цезаря. Я без будь-якої надії роззирався довкола, аж тут помітив у підзорну трубу чорну цятку. Спершу думав, що то забруднена лінза, та я помилявся. Це й був отой термітник.
Наступного ранку я встав ще до сходу сонця й насилу розбудив Уагаду. Я визначив напрямок за компасом, і ми почали переносити речі. Я також замалював місцевість. Тим часом термітники, — щоправда трохи нижчі, — тулилися дедалі щільніше. Врешті вони стали таким частоколом, що я вже не міг пролізти. Малий негр іще якось протискався, отож я подавав йому пакунки, стоячи між двома колонами, а сам пролазив зверху.
Це тривало годин п'ять. За цей час ми пройшли зо сто метрів. Я бачив, що в такий спосіб ми нічого не зробимо, але мене охопила якась лихоманка. Не в буквальному розумінні, хоча в мене постійно була температура близько тридцяти .восьми градусів. Так позначався на мені клімат. Може, зрештою, це якось впливає й на мозок.
Я взяв п'ять фунтів динаміту в брусках і підклав під термітник, який стояв у нас на дорозі. Ми сховалися за іншими, коли я запалив шнур. Вибух був приглушений, вибухова хвиля пішла вглиб — аж земля задвигтіла. Від зруйнованого термітника лишилося тільки велике череп'я, що кишіло білими комахами. Досі. ми не завдавали шкоди одні одним. Тепер розпочалася битва. Через вирву не можна було пройти. Десятки тисяч термітів вилазили з вирви й сунули навсібіч, обмацуючи кожен клаптик землі. Я розпалив сірку, взяв на плечі апарат. Ви знаєте той апарат? Він нагадує обприскувач, яким користуються садівники. Або вогнемет. Ядучий дим бурхав зі шланга, якого я тримав у руці. Я вдяг протигаз, другий дав хлопцеві. Дав йому також спеціально для цього замовлені черевики — обплетені металевою сіткою. В такий спосіб нам пощастило пройти. Я випускав струмені диму, який розганяв термітів. Ті, що не відступали, гинули. В одному місці я був змушений удатися й до бензину —линув і підпалив, утворивши між нами і термітами вогняну завісу. Лишалося ще метрів сто до чорного термітника. Про сон не було й мови. Присвічуючи собі ліхтариками, ми сиділи біля резервуара, який безперервно бурхав димом. Що за ніч! Вам доводилося просидіти шість годин у протигазі? Ні? Отож ви собі не уявляєте, що це означає, — сидіти з розпеченою гумовою маскою на обличчі. Коли я хотів ковтнути повітря й відтягав трохи протигаз, то починав душитися димом. Так минула ніч. Хлопець мій'весь час тремтів. Я боявся, чи то не пропасниця.
Нарешті почало розвиднятись. Вода кінчалася. В нас лишалась одна-єдина каністра, її за суворої економії могло вистачити щонайбільше на три дні. Слід було якнайшвидше вертатися...
Професор замовк, розплющив очі й глянув у камін. Жар уже зовсім посірів. Кімнату огортало світло лампи: зелене лагідне сяйво ніби просочувалося крізь шар' води.
— Тоді ми дійшли до чорного термітника. — Професор підняв руку вгору: — Як зігнутий палець. Отакий вигляд мав. Зверху гладенький, ніби відполірований. Його в радіусі сорока кроків оточували нижчі термітники, і, що найдивовижніше, — не вертикальні, а схилені до нього, сказати б, як страховиська, котрі схилилися у гротескному уклоні.
Я поскладав усі наші речі в тому колі й узявся до роботи. Не хотілось руйнувати чорний термітник динамітом. Терміти за нами більше не гналися. Можна було врешті зірвати з обличчя протигаз. Яка полегкість! Кілька хвилин у цілому світі не було людини щасливішої за мене. Невимовна розкіш дихати на повні груди — і цей термітник, чорний, химерно зігнутий, не схожий ні на що досі бачене. Я танцював і співав як божевільний, дарма що піт градом котився з лоба. Мій Уагаду приголомшено дивився на мене. Можливо, думав, що я віддаю шану чорному богові...
Однак я швидко отямився. Причин для радості було небагато: вода кінчалася, сухого провіанту вистачить ледве на два дні. Щоправда, лишалися терміти. Негри вважають їх делікатесом. Але я не міг би примусити себе до цього. Хоча голод, зрештою, не свій брат...
Професор знову замовк, очі його блищали.
— Щоб багато не говорити... я розвалив цей термітник... Старий Нфо Туабе сказав правду.
Професор нахилився вперед, риси його обличчя загострилися. Далі він говорив без пауз:
— Був там спершу шар волокон, тонкого прядива, незвичайно гладенького й міцного. Всередині — комора, оточена щільним шаром термітів. Та чи були це взагалі терміти? Скільки живу, таких не бачив. Величезні, пласкі, мов долоня, вкриті срібними волосками, з лійкоподібними голівками, що закінчувалися якимись антенами. Антени ці торкалися сірого предмета, не більшого за мій кулак. Терміти були зовсім нерухомі. Навіть не намагалися боронитись, лише черевця рівномірно пульсували. Але коли я відривав їх од того сірого предмета, відразу ж гинули. Розсипалися в пальцях, як зітліле ганчір'я. Я не мав ні часу, ні сил усе це обстежити. Лише взяв той предмет, замкнув його в сталеву скриньку, й ми з Уагаду негайно вирушили назад.
Не говоритиму про те, як я дійшов до узбережжя. Ми наштовхнулися на рудих мурашок. Я благословив ту хвилину, коли взяв із собою каністру бензину. Якби не вогонь... Але годі про це... на першому привалі я уважно оглянув річ, викрадену з чорного термітника. Коли я добре її очистив, то виявилася ідеальної форми куля з речовини важкої, прозорої як скло, але та куля незрівнянно сильніше заломлювала світло. А ще там, у джунглях, я виявив феномен, на який спершу не звернув уваги. Думав, може, це мені здається. Але пізніше переконався, що це не було ілюзією.
Професор одкинувся на спинку крісла й став майже невидимий, сховавшись у тіні з головою. Потім неквапливо повів далі: