— Бавишся? В такий момент? Старі розваги? — допитувався прибулий.
Погасивши видиво, він силкувався скинути роздуту прозору плівку, що вкривала його волохатий комбінезон, застебнутий аж під шию. Врешті просто роздер плівку, бо не міг вивільнити з неї ноги, взуті у блискучі, мов із металу, черевики. Зіжмакавши, він одкинув плівку геть, провів великим пальцем по грудях, і комбінезон широко розкрився. Прибулець був молодший від Герберта, нижчий, із сорочки без коміра виглядала м'язиста шия.
— Зараз лише перша година. Ми домовилися на другу, а гістограми я й так знаю напам'ять.
Герберт, трохи розгублений, підняв пачку знімків. Прибулець розстебнув грубі застібки черевиків, почовгав до металевого виступу, що тягся вздовж стін, і дуже швидко, ніби жонглював колодою карт, заходився викликати по черзі голографічні образи в зворотному напрямі. Ось промайнула рівнина з пасмом стрімких вапнякових верхів, які біліли у місячному світлі, немов кістяк кажана-вампіра, потім з'явилися залиті сонцем джунглі, де серед ліан миготіли барвисті метелики. Зрештою виникла піщана пустеля з високими кучугурами термітників. Голографічні видива з'являлися несподівано, оточували обох чоловіків і ‘гак само несподівано зникали, "переплавлялися" в інші образи.
Герберт терпляче чекав, коли його колезі надокучить цей перегляд. Стояв з пачкою гістограм у руці й думками був далеко від цих видив, якими, можливо, хотів угамувати внутрішній неспокій.
— Щось змінилося? — запитав він урешті. — Так?
Його молодий колега повернув залу його попередній аскетичний вигляд, посерйознішав і якось невпевнено пробурмотів:
— Та ні, нічого не змінилось. От тільки Араго просив, щоб ми зайшли до нього перед нарадою.
Герберт розгублено закліпав очима — його прикро вразила ця новина.
— І що ти йому сказав?
— Що ми прийдемо... Чого ти так дивишся? Не хочеш іти?
— Не хотів би, та розумію, що ти відмовитися не міг. Але ми й без теологічних суперечок маємо над чим сушити голову. Чого він од нас хоче? Щось казав?
— Ані слова. Він не лише порядний, але й розумний чоловік. І вміє берегти таємницю.
— Отож тактовно нам натякне, що ми канібали.
— Не верзи дурниць. Зрештою, ми йдемо не на суд. І на борт їх узяли для того, щоб оживити. Це він теж добре знає.
— І про кров знає?
— Не маю уявлення. А хіба це так страшно? Трансфузію робили ще двісті років тому.
— В його очах це буде не трансфузія, а наруга над останками — щонайменше.
— Їм уже й так нічого не допоможе. А трансплантації старі як світ. Я на релігіях не дуже розуміюсь, але в усякому разі його церква не виступає проти цього. А взагалі, звідки ці сумніви — підтримає операцію священик чи ні? Командир дасть згоду, і гадаю, що більшість екіпажу — також. Араго навіть не має права голосу. Летить з нами, як ватіканський апостольський спостерігач. Як пасажир.
— Ніби все так, Вікторе. Але в гістограмах виявилася фатальна несподіванка. Не можна було брати ці останки на нашу "Еврідіку". Я був проти. Чому їх не відправили на Землю?
— Ти сам знаєш-так склалось. А крім того, я вважаю, що коли хтось і повинен брати участь в цьому польоті, то в першу чергу — вони.
— І багато їм буде з цього користі, коли в найкращому разі пощастить реанімувати одного коштом усіх інших.
Віктор Терна вирячився на Герберта:
— Що з тобою? Схаменись! Хіба ж це наша провина? На Титані не було умов поставити діагноз. Так чи ні? То що ж тепер балакати? Я хочу знати, з чим врешті маю йти до цього домініканця. Тебе що — навернули до віри пращурів? Убачаєш у тому, що ми заміряємося зробити, щось погане? Гріх?
Герберт, досі зовні спокійний, заговорив, насилу стримуючи роздратування:
— Ти чудово знаєш, що я буду вимагати того ж самого, що й ти і головний лікар, і знаєш мої погляди. Повернути до життя давно загиблих — яке в тому зло? Зло полягає в тому, що з двох померлих пощастить оживити тільки одного і що ніхто з нас не зважиться вибрати, кого саме слід воскресити... Шкода часу. Ходімо. Хочу якнайскоріше з цим покінчити.
— Я мушу перевдягтися. Почекаєш?
— Ні. Піду сам. Приходь туди, до нього. На якій це палубі?..
Вони вийшли разом, але сіли в різні ліфти. Набравши потрібний код, Герберт понісся овальним срібним тунелем. Яйцеподібний ліфт м'яко загальмував, увігнута стінка розійшлася, мов діафрагма фотоапарата. Перед Гербертом простяглися ряди ввігнутих дверей з високими порогами, як на старих морських кораблях. Він знайшов двері під номером 84, з маленькою табличкою "Р. П. Араго, МА., ДП. ДА". І поки відгадував, що ховається за літерами "ДА". — "Делегат Апостольський" чи "Доктор Ангелікус", — думка ця була така ж безглузда, як і недоречна, — двері розчинилися.
Він увійшов до просторої каюти з багатьма заскленими стелажами, повними книжок. На двох протилежних стінах висіли картини в світлих рамах, займаючи місце від стелі до підлоги. З правого боку він упізнав "Дерево Пізнання" Кранаха з Адамом, змієм і Євою, ліворуч — "Спокусу святого Антонія" Босха. Поки Герберт розглядав потвор, що пливли небом цієї "Спокуси", Кранах провалився за книжкові полиці, утворивши прохід, з якого вийшов Араго в білій сутані. Поки картина верталася на попереднє місце (вона правила за двері), лікар помітив позаду домініканця чорний хрест на білому тлі.
Вони привіталися, потиснувши один одному руки, і сіли біля низького столика, безладно заваленого паперами, діаграмами та розгорнутими книжками, з яких виглядали кольорові закладки. Араго мав худе, смагляве обличчя З сірими проникливими очима під майже білими бровами. Здавалося, сутана йому завелика. У своїх жилавих руках піаніста він тримай звичайний дерев'яний метр. Герберт знічев'я водив поглядом по корінцях книжок. Не хотів озиватися першим, Чекав на запитання, яких не було.
— Докторе Герберте, я не зрівняюся з вами в знаннях, — нарешті озвався домініканець. — Однак можу говорити мовою Ескулапа. Перш ніж одягти ці шати, я був психіатром. Головний лікар ознайомив мене з даними... операції. Ці документи написані мовою фальшивою й лукавою. Якщо брати до уваги різні групи крові й несумісність тканин, то мова може йти лише про двох людей. Однак оживити можна тільки одного.