Фіаско

Сторінка 13 з 102

Станіслав Лем

Пеленг виходив з Пальця, подаючи вірний напрямок. Ангус пішов просто на нього. Коли б відхиливсь, уривчастий сигнал став би голоснішим і тривожним. Крокомір показав соту милю. Більша частина дороги лишилася позаду. Менша, підступніша, розкинулася перед ним, огорнута імлою. Важкі хмари тепер темніли високо над ним, видимість сягала кількасот метрів. Анероїд показував, що тут починається найбільша заглибина, але з міцним грунтом.

Ангус ішов, покладаючись і на слух, і на зір, бо стало видніше, через сніг — очевидно, то був двоокис замерзлого вуглецю й ангідриди інших застиглих газів. Зрідка з-під них виглядала морена — слід льодовика, який утиснувся колись у розпадину вулканічного масиву, проорав її плазуючою тушею, скував кригою скельні уламки, а потім, відступаючи або танучи від магми в глибинах Титана, лишив морену в хаотичному безладі.

Краєвид змінивсь, мов зимового полудня. Зник єдиний супутник "Полукса" — його власна тінь. Велет ступав упевнено, грузнучи металевими черевиками в снігу, в дзеркалах заднього бачення Ангусові було видно власні сліди, гідні тиранозавра — найбільшого з-поміж двоногих хижаків мезозою. За цим слідом Ангус перевіряв напрямок.

З певного часу його почало переслідувати неймовірне відчуття, ніби він не сам у кабіні, а за його спиною є інша людина, він аж чув її дихання. То була галюцинація, що виникла, мабуть, від перевтоми слуху монотонними радіосигналами. Ангус це знав, але вона так йому допекла, що він затримав віддих. Тоді "другий" протягло зітхнув. Невже не галюцинація, а щось інше?.. Пілот збився з ритму, колос заточився. Ледве втримав його й почав гальмувати, аж поки зовсім спинив.

"Той другий" перестав дихати. Невже ж це був відгомін з машинних колодязів діглатора? Стоячи на місці, Ангус вдивлявся в навколишній простір, аж поки побачив на безмежних снігових покривалах чорну риску, знак оклику, намальований тушшю на білині горизонту. Звідси годі було розібрати, чи то така скеля, чи скупчення хмар. І хоча він зроду не бачив велетохода у зимовій обстановці та ще й з відстані милі, його охопила впевненість, що то діглатор Піркса.

І він рушив до нього, навіть не звернувши уваги на сигнал, який різав вуха дедалі сильніше. Ангус додав кроку. Чорна вертикальна пляма двоїлася на білому тлі, бо діглатор здригався від кожного кроку. Через кільканадцять хвилин вже можна було зрозуміти справжні розміри плями. Туди було з півмилі, може, трохи більше. Тепер Ангус і сам дивувався, чому не послав у той бік радіосигналів. Чомусь не зважувався. До сліз удивляючись у постать залізного велета, Ангус помітив за шибкою, в серці колоса, маленького чоловічка, який, висячи посеред кабіни, рухався ніби павучок у павутинні. Ангус ішов за ним, і їхні велети лишали по собі довгі хвости куряви, наче кораблі спінену борозну води на морі.

Ангус наздоганяв його, водночас не зводячи ока з дороги попереду. А там було на що подивитися. Віддалік клубочилася завірюха, у просвітах якої зблискувала ще сліпучіша за сніг білина. То була зона холодних гейзерів.

Тоді Ангус покликав того, за ким гнався. Покликав раз, удруге, втретє, але той не відповів, а навпаки — додав кроку, ніби намагаючись утекти від свого рятівника. Ангус переслідував утікача, щораз більше розхитуючи тулуб свого колоса, вимахуючи його могутніми руками, поспішав до загибелі, бо стрілка крокоміра тремтіла біля червоної поділки — 48 миль на годину. Ангус довго кричав захриплим від хвилювання голосом, та раптом йому заціпило, бо чорна постать почала розширятися, спухаючи, її контур утратив чіткість, і він бачив у іншому діглаторі вже не людину, а велику тінь, яка розмивалась у безформну пляму, аж поки розвіялася й зникла.

Ангус лише тепер збагнув, що гнався сам за собою. То був досить рідкісний, однак відомий і на Землі, в Альпах, феномен під назвою "Привид Брокена". Власне відображення на тлі ясних хмар.

Вражений цим відкриттям, приголомшений жорстоким розчаруванням, Ангус напружив усі м'язи, судомно хапаючи повітря, спалахнув люттю й розпачем, ладен спинитись відразу, без затримки. Та нутрощі колоса наче вибухнули, його шарпонуло і кинуло вперед. Оптиметри хлюпнули червінню, як розпанахані жили кров'ю. Діглатор задвигтів усім корпусом, наче корабель, що напоровся на підводний риф, і почав хилитись. Якби Ангус не схаменувся й не перевів його на повільніший крок, велетохід завалився б.

Багатоголосий протест раптово перевантажених агрегатів заспокоївся, Ангус повиснув з розчепіреними ногами, дихаючи так важко, ніби сам пробіг оці важкі останні милі. Сльози розчарування й гніву стікали його розпашілим обличчям. Трохи заспокоївшись, він витер м'якою підкладкою рукавиці спітнілі брови, тимчасом як гігантська лапа велетохода, повторюючи цей його рух, піднялася вгору, затулила вікно кабіни передпліччям і з гуркотом ударила в випромінювач, розташований на безголових плечах. Ангус забув відключити правицю з контуру!

Цей черговий ідіотський вчинок остаточно привів його до тями. Ангус розвернувся, щоб власним слідом піти назад, бо звуки пеленга зовсім розладналися. Мусив стати на дорогу і йти нею, доки буде змога, а якщо його засліпить завірюха в зоні гейзерів, — він розганятиме її випромінювачем.

Врешті Ангус відшукав те місце, де його збила з пантелику фатаморгана — дзеркало з хмар та газів. А може, він здурів ще раніше, коли піддався не на оптичний, а на акустичний обман і перестав зіставляти пеленг із картою? Місце, куди його занесло, виявилось не дуже далеко від дороги, за крокоміром — якихось дев'ять миль. Але на карті там не було ніяких гейзерів — вони тяглися далі на північ; це доводила розвідка ОПС. Через те Марлін і порадив іти з Роембдена до Грааля кружним шляхом з півдня, брамою заглибини, яку ніколи досі не затоплювало, хоча й засипало снігом гейзерів. Марудно, але безпечно. В найгіршому разі западину могли перегородити дюни двоокисового снігу, однак діглатор мав достатню потужність, щоб подолати навіть п'ятиметрові кучугури, а коли б застряв, Грааль вислав би бульдозери з дистанційним управлінням, знявши їх з робіт у шахті.

Але ніхто не знав, де саме пропали оті три велетоходи. Бо безперервний радіозв'язок не діяв у заглибині, на старому шляху. Його після тих катастроф покинули. Крім того, до південної западини не доходили й короткі хвилі, та й ретранслювати їх не можна було — адже Титан не має іоносфери. Доводилося використовувати сателітарні радіопередавачі, однак Сатурн хвостом своєї бурхливої магнітосфери глушив будь-яке випромінювання, крім лазерного. Хоча лазери Грааля, пробиваючи нашарування хмар, досягали патрульних супутників, однак ті супутники, не оснащені перетворювачами хвиль такого широкого діапазону, були неспроможні перекодувати світлові імпульси на радіосигнали. Могли, щоправда, посилати спалахи в заглибину, та це, на жаль, нічого не дало б. Подолати гейзерові бурі міг тільки лазер такої потужності, яка розплавила б дзеркала супутників. Виведені на орбіти, коли Грааль іще тільки розбудовувався, дзеркала вже зазнали певної корозії і поглинали надто багато променевої енергії, хоча мали б відбивати її на 99 відсотків. У цей клубок недоглядів, розбазарювання засобів, поспіху, нечіткої роботи транспорту та звичайної дурості, притаманних людям скрізь, а отже і в космосі, один по одному втягло й оті велетоходи, за якими й слід запався. Лишалась остання надія — на міцний грунт западини. Та чи такий він твердий? Ангус невдовзі мав пересвідчитися в цьому. Якщо він спершу сподівався вийти на слід своїх попередників, то тепер уже втратив на це надію. Йшов за азимутом, бо дорога тяглася вгору, аж поки вивела його з тієї куряви. Ліворуч височіли занурені в хмари стрімчаки давньої магми, з якої вітер пообмітав сніг. Ангус розважливо обминув це місце. Пішов каменоломнею впоперек обледенілих ущелин, у кризі було видно бульбашки незамерзлого газу. Коли залізні ступні раз і вдруге проламали крижану шкаралупу, западаючи в порожнину, знявся такий гуркіт і тріск, який чує, мабуть, лише капітан криголама, таранячи полярні тороси.