— Боюся я за Чарлі,— зізнався я.— Здається, він тяжче усе це пережив, ніж дівчатка.
— І вони тяжко пережили,— мовила мати,— просто їм краще вдалося тобі цього не показати. Ти чомусь переконаний, що жінки люблять страждати. Звідки це в тебе, не знаю — не від мене, в усякому разі. Жінки не люблять страждань так само, як чоловіки, тільки жінок менше жаліють, бо вони родять дітей. Коли жінка кричить, кожен подумає — та й вона теж: це ж вона дитину родить, значить, так треба. А чого "так треба", при чому тут дитина — поняття не маю.
— З них трьох,— сказав я,— Енн, здається, найбільше на мене схожа.
Личко її, моєї Енн — трохи зашироке, але таке гарне У своїй ясноті, ноги, стрункі і довгенькі, звичка, біжачи, відкривати від захвату рот — все це спливло у пам'яті, зринаючи мов із тривалої знечуленої порожнечі, хоч я її ніколи
ІЗ*
387
не забував — ні імені її, ні дня народження, ні взагалі того, що вона живе на світі. Зненацька на мене глянули очі Чарлі. Що це він їсть — морозиво? Його тонке й рівне, коротке каштанове волосся завжди якось срібно полискувало. Енн називала його Ондатрою. Сторожкі сірі очі з пришуром, майже як у дорослого, губи, здається, готові от-от розплистися в усміху, хоча по лиці його видно, що я чи то картаю його, а чи приголомшив, твердячи річ неймовірну: він, син мій, був завжди готовий вірити в усе краще і всі прикрощі — побиті коліна, прискіпування сестри, мою відсутність — зносив як тимчасові відхилення у сталій величині порядку. Він був охайним хлопчиком: одяг складав акуратно і взагалі дбав про нього далеко краще, ніж Енн. А маля моє, Марта: я не так бачив її перед собою, як відчував вагу її безвільного тільця, коли було брав її, розіслану, на руки з новенького голубого ліжечка — зіжмакана бавовняна сорочина здавалась шовковою від доторку до її шкіри і, збившись під грудьми, оголювала животик, біліший за сяйво місяця. Я брав її на руки і ніс, розпашілу, з похиленою голівкою, до туалету, садовив на готовий до послуг овальний горщок, а сам, поклавши її голову собі на коліно, сидів на краю ванни, чекаючи на дзюркіт і тихий сплеск.
— Бідна Марта! — сказав я.
— Чому ж? Вона серед них — найміцніший горішок.
— Буде лити під себе.
— От і не буде. Це чудо, не дитина. Взагалі всі троє — чудові діти. Правда, Пеггі?
Моя дружина щойно ввійшла до кухні й стала біля мене. Знизу вона видавалась неправдоподібно високою, ніс трохи гачкуватий, мокре волосся обвисло і наче подовшало.
— Гарні діти,— сказала вона.— Мені теж дуже сумно, як думаю про них.
— А хто тобі каже сумувати? Нам, навпаки, дуже приємно говорити про них.
— Джо через тих дітей ціле пекло пройшов.— Цей мій вислів, "ціле пекло пройшов", прозвучав надто прісно, наче
Пеггі відчула, що це лиш відлуння.— Даруйте, але я не розумію, чого вам так конче йому про них нагадувати. Дайте йому відпочити.
_ Відпочити від думок про власних дітей? — здивувалася
мати.
— Інакше кажучи, я вас прошу — не заводьте балачок про дітей, аби мені дозолити. Джо це дуже болісно сприймає.
— Оце так придумала! Коли, Пеггі, я й балакаю про них, то це тому, що сама я — старе базікало і для мене тепер тільки й утіхи, що побалакати про них. Мені так приємно відчувати себе бабусею; я пізнала це дивне і приємне відчуття, хоч ніколи не думала, що здатна його пізнати — сама не знаю, чому. А тепер для мене тільки й утіхи, що побалакати про них. їхній батько може навідатись до них, коли тільки схоче, а я вже навряд чи побачу їх тут, на бабусиній фермі. Чи де б то не було.
— Та ну, обов'язково побачиш,— поквапився я стримати загрозливу зливу сліз.— Я їх восени привезу, коли всі поз'їжджаються.
— Твоя жінка буде проти,— сказала мама. Зливи не було, і голос її мовби зсохся, задерев'янів: — "Пристань до жони своєї", як учить нас Біблія.
— Я певен, що пристану,— відповів я,— але й певен, що ти моїх дітей ще не раз побачиш.
— А в мене такої певності нема; і, як на те пішло, Джо,— я не певна, чи й тебе ще колись тут побачу.— Вона повернулась до Пеггі: — Спасибі, що хоч цей раз приїхала. І прополола гарно.
— Може, я щось не так зрозуміла,— озвалася Пеггі. її натруджені, побагровілі руки важко звисали вздовж стегон, торкаючись мережива сорочки.— Але я знаю, як Джо карається через дітей, тому й мені так прикро, коли про них мова заходить.
Мати зиркнула на мене, на неї і знов на мене. Тоді вперлась долонями в стіл і, підводячись — повільно-повільно, наче виростала з-за нього — зітхнула. В такі-от хвилини, коли вона перемінює позу, вона любить сказати щось цілком несподіване, знаючи, що зніме цим тягар з моєї душі.
— Що ж,— мовила вона,— мої батьки трималися одне одного, хоча не були щасливі, та я не можу сказати, що я їм за це дуже вдячна.
1, підвівшись, повернулась до нас спиною й почала готувати вечерю. Пеггі хотіла допомогти, але мати відмовилась — негоже, мовляв, щоб гостя усе робила за неї. Вона якось дивно обважніла, зблякла на виду, і я подумав — може, їй щось болить? Те, що в моїх батьків могло щось боліти, так само важко піддавалось моїй уяві, як існування інших галактик за межами нашої. Дощ пестив, шмагав, обіймав наш будинок, аж деревина відлунювала, ніс його шкаралупку по лискучих хвилях трави. Звідтіля, де вночі пугукала сова, долинало вуркотання грому. В зарослому материному квітнику дощ оббивав з флоксів білі монетки пелюсток, а в бур'янах під побляклими мальвами висіли дрібні оранжеві штуковинки, схожі на паперові ліхтарики, яких я ніде, відколи виїхав з Пенсільванії, не бачив. Я спитав матері, що це таке.
— Не знаю,— відповіла вона.— Колись їх називали японськими ліхтариками, потім, під час війни — китайськими. Тепер, мабуть, вони знову японські.
Тут, на вікні, що виходило на найтихішу сторону, на моріжок, де вранці лежала Пеггі, розкинулось іграшкове містечко — коробочки з крупою, харчем для собак, насінням для птахів, а за головну браму правив керамічний набір із сільнички з перечницею — я прислав його з Кембріджа років п'ятнадцять тому. Я так рідко заглядав у це вікно, що зараз воно мене вчарувало. Шибки були всипані краплями, які з цілеспрямованістю амеб то зливалися враз, то знов розділялись і зигзагами бігли донизу, а дротяна сітка, схожа на не-довишитий узор чи на кросворд, що його хтось невидимо розгадував, була викладена химерною мозаїкою із дрібненьких кришталиків дощу. Якесь аж фізичне чуття всеосяжної любові захлеснуло мене і змусило відійти від вікна; я уникав материного погляду, щоб оте нічим не прикрите чуття знов не прив'язало мене до неї. І, не оглядаючись на заспокійливе квоктання, що долинало від плити, пішов у вітальню — розшукувати решту дітей.