У будинку стояв запах її мокрого волосся. Мати розтопила в каміні вишневими поліньми, і моя дружина — вже не в купальнику, а в комбінації, мережаній долом і на грудях — сиділа біля вогню, закинувши ногу на ногу, з голубим рушником поверх плечей, і сушила волосся. Полум'я, здавалось, загрозливо впліталося в спадаючі завісою пасма; голову вона схилила наперед і наосліп масажувала пальцями шкіру. Поліна, осідаючи, потріскували. Річард читав книжку; нога його, перекинута через бильце крісла, гойдалася, мов маятник. Дощ обвіював стіни будинку, владним жестом обмахував шибки, за якими виднілася стайня, зблискував живими іскрами в шелесткій зелені винограду над вікнами, що визирали на луг. У кухні мати розставляла тарілки.
— Вони не будуть проти, якщо ми трохи раніше повечеряєм? — тихо спитала вона, коли я переходив кухню, прямуючи до сходів.
— їх і спитай,— відповів я.
Я відчував, що там, на городі, матері вдалося взяти гору над Пеггі, виставити її в гіршому світлі, і ця перемога підкосила моє терпіння. Хай не пробує удавати, ніби ми з нею в змові проти двох чужих нам людей. Досить з мене цих ігор.
Все ж, на сходах, коли я почув, як мати питає щось, а Пеггі їй охоче відповідає — що саме, я так і не розібрав,— мені стало самотньо і якось аж холодно. Нагорі я скинув мокрий одяг і, голий, вештався по кімнаті у натовпі привидів. Ось підлога у місці, де бабуся моя, пориваючись встати з ліжка, впала й померла, ховає свою історію під непроникним видом зачовганих мостин. Ось вікно, що так само дивиться на подвір'я, на стайню й дорогу, мовби й досі виглядає дідусевими очима листоношу — "ластоногу", як звав його дідусь. Сосновий комод і досі хоронить його папери та щоденники — тонесенькі червоні книжечки, де він рік за роком робив скупі записи про погоду і більше майже ні про що. У день народження моєї матері — день, що дружині його мало не загубив життя — стояло лише: "Народилася дитина". Батькові штани, розвішані на дверях ванної кімнати, окропили мене по зсудомлених крижах холодною як лід водою. Джоан так само дивилась кудись угору з тією самою вологою іскринкою, що замерзла на нижній губі, вічно виношуючи в собі зачате дитя. Витиратися я не став — я люблю, як краплі вологи з легкістю перескакують з матеріального у безплотне буття, як завдяки топографії земних стихій вода, спливаючи зверху донизу, перетікає в повітря. Так само, як збита в повітря пилюка, від котрої я тут-таки починаю чхати, для мене не просто пилюка, а живий дух дивана, а квітковий пилок — іпостась квітів. Сухий, гладкошкірий, дебелий, під невідступним поглядом широко відкритих очей мого дитячого "я", що стежили зі стіни, я натягнув білизну, зім'яті домашні штани, слизькуваті на дотик, пару шкарпеток — усіх їх Пеггі акуратно скрутила по двоє у кульки,— мокасини і чисту білу сорочку, що, здавалось, служила упаковкою для цупкої вкладки із сірого картону.
Мати зразу оцінила нове убрання:
— Он і мій міський франт з'явився!
Вона лущила горох, куплений у торговому центрі. Горошинки зі стручка мелодійно сплигували в друшляк. Я теж сів за стіл і взявся їй помагати. Це було кроком до примирення. Згорблена над роботою, мати, здавалося, зовсім мене не бачила. Впоравшись із першою пригорщею, яку набрав був із целофанового мішечка, я потягнувся по другу.
— Скажи мені,— тільки тепер озвалася мати,— як вони там?
— Хто "вони"?
— Таж діти твої. Ти що, їх так скоро забув? Енн, Чарлі і Марта.
Маленькі восково-зелені кульки, що самі по собі сплющились у стручку до форми кубиків, одна за одною вискакували з-під великого пальця і збилися в гурт на долоні. Калатнувши ними в друшляк, я спромігся на відповідь:
— Добре. їм там, у Канаді, завжди подобалось, і, по-моєму, вони раді були, що їдуть.
— Хоча й без тебе.
— Бо зі мною вони їхати ніяк не могли. Я збирався одружуватись.
— Не треба так голос підвищувати. У мене хвороб доволі, та я ще не глуха.
— Гаразд.
— Чомусь Чарлі,— сказала вона,— мені краще запам'ятався, ніж дівчатка. Такий жвавенький чоловічок був.
— Був?
— Для мене — був. Навряд чи я його ще колись побачу.
— Звичайно, побачиш.
— Я думала, він фермером буде. Статура у нього така — ручки, ніжки міцні, тугенькі, груденята колом...
— Взагалі він напрочуд міцний, як на свій зріст.
— Ще б пак! Його лиш на руки взяти — оце коли ти чи не вперше був його сюди привіз, дивлюсь — він розсівся в дідусевім кріслі та й ніби снить наяву, і так мені захотілось притулити того пампушка до себе! Взяла я його на руки — аж то добрий собі камінчик, м'язистенький такий і — не-вдоволений!
Я розсміявся.
— Це було до того, як ти його лінійкою вдарила, чи після того?
— Як він мене вдарив, ти хочеш сказати. По-моєму, до того, а може, й тоді саме — хоча навряд. Але пам'ятаю, як він на мене подивився — так холодно-холодно: "Що ти, бабуню, собі думаєш? Щоб оце мій спокій порушувати?!"
— Дивний він був з отими своїми снами наяву. Одна з тіток Джоан казала навіть, що він недоумкуватий, раз він може так довго сидіти без руху.
— Сидів, бо мав про що думати, ось чому. Це був дуже серйозний парубійко — я таких і не бачила.
Слово "парубійко", здавалось, живцем злетіло з дідусевих уст.
— А я?
Мати зосереджено помовчала.
_ Ні, ти не був задумливий. Ти був чутливий. Тільки в
серпні розпогодиться, як ти з першого ж дня починав чхати, і так до самих морозів. Вічно тобі очі сльозились, а потім їх так заліплювало, що й не відкрити — аж серце боліло дивитися. У Чарлі більше від Джоан, від її характеру — та сама страшна замкнутість, та ж сила.
— Так, Джоан була сильна. Правда, пасивно — вона ніколи не починала першою.
Мати, вловивши докірливий натяк, різко махнула рукою, відмовляючись повертати туди, куди я хилив. А я аж згоряв від нескромного бажання перевести розмову на себе.
— Так-от, Чарлі,— сказала вона.— Я так чітко собі уявляла, як він, з тим його незворушним спокоєм, вичікує, поки збіжжя достигне, а потім як вихопиться на поле — м'язистий такий, міцногрудий — та й давай збирати! Був у нього отой — як моя мама казала — "живчик". А в кого його нема — як, приміром, у батька мого не було,— тому треба тікати з ферми. Батько мій втік, і мудро зробив. Тільки я чомусь цього ніяк йому простити не могла.