Виходило, що людина розумна — це результат еволюції однієї з гілок гомінідів.
Але досі палеоантропологи не знайшли жодного представника тієї ланки, яка б зв’язувала людину розумну з її далекими предками, якщо вони, звичайно, є. А мусять же вони бути, мусять!
А може її — ланки, що зв’язує, — і взагалі немає? І не було ніколи? Так багато хто переконаний.
Може, таємниця раптової з’яви людини розумної на планеті Земля ховається в чомусь іншому?
Зненацька — ефект бомби, що вибухнула! — журнал "Science News" заявивив:
"Вивчення різниць в будові ДНК людей, які живуть в різних країнах, дозволило зробити висновок, що людство походить від одного спільного предка жіночої статі. Сучасна людина веде свій родовід від єдиної праматері, яка жила близько 350 тисяч років тому".
Всі чи не за голови, вражені до краю, похапалися після цієї публікації-сенсації.
І — було від чого: знайдена біблійна Єва (до речі, родом з африканських рівнин, званих там саванами). Тепер досить знайти… Так, так, Адама!
І ніякої помилки генетиків тут і бути не може. Кожна молекула ДНК має 35 генів, що передаються потомству лише від матері, без впливу батькового генетичного матеріалу. І зміни в таких ДНК можливі лише під дією мутацій.
Так і підтвердилась гіпотеза, згідно якої приблизно 350 тисяч років тому і стався вирішальний стрибок еволюції, після якого й прискорилося олюднення… людини. І ми, нині сущі, носимо в собі гени праматері нашої Єви, яка жила на Землі, повторюю, 350 тисяч років тому.
Ось тут і вигулькнуло — наче й чекало свого часу, — вельми серйозне питання: що (чи хто?) став причиною такої мутації? Чи іншої раптової зміни, що й призвела до олюднення людини.
Сьогодні спеціалісти називають кілька причин і серед них головні: Бог, пришельці з космосу (а вони в свою чергу ким послані? Чи не все тим же
Богом— Творцем Всесвіту і всього сущого?), радіація…
Причин знаходять багато, в більшості вони майже переконливо вмотивовані і кожна з них доводить свою правоту, а ось загальної ясності й немає. І риска все ще не підведена.
Ясно лише одне: випадково це не могло трапитись. (Це все одне, зауважив якось дотепник, якби ураган, що пронісся над звалищем, з деталей розібраного "Боїнга" вмить зібрав новий "Боїнг").
Навіть сам Енгельс, людина далека від Бога, один з творців та засновників марксизму, і той змушений був ствердити, що "природа створила людину, щоб пізнати саму себе".
Себто, що це не випадковий, а цілеспрямованими акт. Ура! Ура, пане Енгельсе! Адже в такому разі доводиться визнати, що природа розумна. А що таке розумна природа, як не Бог, не Творець Вседержатель, тільки названий іншими словами?!.
І все ж звідтоді таємниця з’яви Хомо сапієнса на планеті Земля не просунулася вперед, хоч і має переконливі докази і факти. А все тому, що одні, як і раніше, вірять у Бога і переконані, що саме Бог створив людину по образу своєму і подобію, інші, дарвіністи та іже з ними, що людина все ж таки походить від мавпи. Внаслідок еволюційного процесу.
Гм… Кожен в міру своєї уяви і знань та світогляду по-своєму (має на те право) уявляє своїх предків — як Боже творіння чи як таких, що походять від мавп.
Але є ще й третя категорія, яка все ще гадає: так від кого ж врешті-решт (чи за допомогою кого, чого) походять люди?
Себто віз поки що й нині там, хоч візничі його — Лебідь, Рак та Щука — і тягнуть, намагаються його тягти, але кожен у свій бік. І кожен терпить крах, хоч всі ми — є синами, далекими— предалекими потомками праматері нашої Єви!
Шкода, що не всі її визнають за свою праматір. А пора вже, ой пора!
Вже й генетики вийшли на Єву, а ми — принаймні, частина з нас — все ще шукаємо своїх предків серед мавп.
РАДІСТЬ ПОДРУЗІ ОБІЙМАМИ ДАТИ…
У кожного народу, що був чи й нині сущий, своє уявлення, розуміння і сприйняття смерті. І в той же час у чомусь вони тотожні і спільні, адже всі ми живемо на одній планеті і доля у нас навзагал одна. Всі ми смертні — від царя до раба, від генія людства до нікому не відомого пастуха чи селянина-орача. Від злочинця до святенника.
Носії месопотамської (месопотамську беремо як приклад) культури вважали смерть правомірною. І в той же час — як зло, як вищу кару людині. Древні месопотамці, які, до слова, всі щезли з цього світу, ще на зорі людства, шість чи й усі десять тисяч років тому, задавали собі гірке запитання: чому людина мусить бути покарана смертю, якщо вона не зробила нічого поганого? (У щасливе потойбічне життя мешканці Двуріччя не вірили, навіть їхні праведники!).
В епосі про шумерського героя Гільгамеша (початок II тис до н. е.) є такі рядки:
"Хто, мій друже, до небес вознісся?
Тільки боги з сонцем будуть вічно,
А людина — на рахунку всі її роки,
Щоб ви не робили — вітер все".
Сказання про Гільгамеша збереглося на глиняних табличках. Вже й тоді людство шукало безсмертя. Іншими словами — спасіння від смерті. А втім, воно, людство, шукало безсмертя завжди. Шукає й нині. Шукатиме й завтра-позавтра — надто тяжко змиритися з конечністю буття в цьому світі. Та і який вік людський — всього нічого. А людству хотілося — споконвіку хотілося, — більшого. Чи не вічності.
Отож, Гільгамеш…
Представник шумерської цивілізації — найдревнішої на планеті Земля. Вчені гадають, що це — реальна історична особа. Принаймні, його ім’я збереглося у списку найдавніших царів Шумера. Правив Гільгамеш — ім’я його буцімто означає "предок-герой" — у місті Урук. На сьогодні на численних глиняних табличках існує кілька варіантів епосу про Гільгамеша — один з них, що є найдавнішим твором давньосхідної літератури, має назву "Про того, який все бачив".
Його пригоди та боротьба, мандри і злигодні базувалися на постулаті, що виражений одним рядком:
"Якщо впаду я — залишу ім’я".
Він його і залишив.
Отож, Гільгамеш подався на пошуки безсмертя. Після тяжких мандрів, сутичок, злигоднів і пригод дістався він нарешті кінця світу. І побачив там
чарівний сад, там листя на деревах з лазурита — синього, блакитного, зеленкуватого, а плоди з сердоліка — червоного, жовтого, помаранчевого…
А за садом розкинулося безкрає море, вічно застигле море Смерті. Над тим морем, на крутому урвищі в хижці жила володарка тамтешніх країв на ймення Сідурі.