Феномен Фенікса

Сторінка 62 з 82

Чемерис Валентин

— Зникне. Але рід людський зникне лише на планеті Земля, тільки, повторюю, навколо Сонця. У Сонячній системі, але я думаю (Володимир Володимирович кидає мені, а водночас і всьому приреченому людству рятівне коло), що за ці п’ять мільярдів років, які ще в нас є в запасі, ми чогось таки навчимося. Не дурні ж ми, правда? І від катаклізму в Сонячній системі ми просто… просто втечемо. Людство, якщо воно тільки вціліє протягом наступних п’яти мільярдів років, що вельми і вельми проблематично, сягнувши гігантського рівня розвитку (це одна з головних умов порятунку), переселиться в інші світи інших зоряних систем.

І нічого більше я в ту мить так пристрасно не бажав, як того, аби людство в наступні п’ять мільярдів років уціліло, не знищило само себе в ядерній чи якійсь іншій війні і досягло такого рівня розвитку, що дало б змогу переселитися в інші світи. А і там, на далекій чужій планеті, знову щоранку сходитиме місцева зоря, яка неодмінно буде названа Сонцем, і діти на тій планеті, що стане для колоністів з приреченої Землі рідною, весело співатимуть— щебетатимуть: "Сонечко, сонечко, виглянь у віконечко".

Що з того, що нас не буде, головне, що буде рід людський — з усіма його радощами й бідами, аби він тільки був. І тамтешній Павло Грабовський писатиме про тамтешнього парубка, який:

Позирав щораз в віконце,

Чи не трапиться вона,

Його щастя, його сонце,

Його зіронька ясна…

Але й там, на далекій-предалекій планеті в чужому сузір’ї, під чужим сонцем у чужому небі, що стане для землян рідним, як і на Землі лунатиме правдива (і — вічна) пісня Михайла Петренка:

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:

Чому я не сокіл, чому не літаю?

Чому мені, Боже, ти крилець не дав?

Я б землю покинув і в небо злітав.

Далеко за хмари, подалі від світу

Шукать собі долі, на горе привіту.

І ласки у сонця, у зірок прохать

І в світі їх яснім себе показать…

… І все ж, переселенням на іншу планету в інше сузір’я іншої галактики — не врятує людство на віки вічні. Переселенням людство купить собі лише кілька мільярдів років життя (що теж немало, адже це — вічність), а тоді надійде ще жахливіша катастрофа — загибель Всесвіту.

Але це тема іншої, заключної частини "Феномена Фенікса".

МИ ВСІ В НАПЕРСТКУ,

або Спогад про майбутнє

Безмежний, він стає ще безмежнішим. Але це на стадії розширення, що зміниться стадією стиснення. Відкриття Маргарет Геллер і Джона Хукра. І тоді почнеться кінець світу. І все повернеться в точку — перед новим Великим Вибухом. І все повториться, як і було. Наше безсмертя йде через смерть. І кожний з нас з’явиться точно в той же рік тієї ж епохи і в той же місяць і в той же день. "Божественний першопочаток" Ісаака Ньютона. Генетики вийшли на Єву. Універсум сапієнс. Ми всі в наперстку. Пригоди Гільгамеша — наші вічні пригоди? Ванга: кожна людина прийшла на цю землю із визначеним завданням: зберегти життя у всіх його проявах.

"Прагнення знати прийдешнє, так же природно, як і бажання знати і пам’ятати минуле. Але якщо минуле можна відновити хоча б частково, про майбутнє доводиться лише гадати", — "100 великих загадок історії".

…Але ми не будемо гадати про майбутнє. Ми будемо згадувати. Майбутнє. Яким воно у нас, землян, колись буде Неодмінно буде. Майбутнє.

… А раптом Всесвіт — як жінка, про яку смачно кажуть: чим її більше, тим краще?

Чи, можливо, у Всесвіті мусить бути якась межа? Край його безкраїм просторам? Кінець, про який кажуть, що він є ділу вінець?

Але поки що процес розширення Всесвіту стрімко триває.

Добре це чи не дуже?

Всесвіт не статичний, як раніше думали— гадали астрономи. Принаймні, більшість з них. Він щомиті розширюється, як довів Едвін Хаббл своїм законом про червоне зміщення.

Утворившись 12-13,5 мільярдів років тому з надщільної і надгарячої протоплазми (точки), Всесвіт, породжений енергією Великого Вибуху, ще й нині продовжує збільшуватися, адже й досі скупчення галактик розлітаються. І червоне зміщення тому доказ.

Тож з кожним днем, ба, з кожною миттю протягом згадуваних 12-13,5 мільярдів років Всесвіту стає все більше й більше. Безмежний, він стає ще безмежнішим, безберегий, він не бажає мати аніяких берегів[32].

А тому скупчення галактик три мільярди років тому були на 25 відсотків ближче одне до одного, як сьогодні. І вони нестримно розлітаються й нині і між ними й нині утворюється порожнеча. Все ширша й ширша. Пустка. Всекосмічна пустеля.

Добре це чи ні — цього з певністю ще ніхто нам не скаже. Скупчення віддаляються одне від одного, як цятки на поверхні повітряної кулі, що її надувають. Єдиною силою, що протидіє цьому розширенню є сила тяжіння. Вона досить значна, аби утримувати галактики від розлітання в самих скупченнях, але недостатня для того, аби за час, що минув з моменту Великого Вибуху, зупинити розширення Всесвіту. Тому відстань між скупченням галактик і збільшується. А, отже, й Всесвіт стає все більшим і більшим. А він все ж таки не жінка, коли її чим більше, тим краще…

І тут на кінчику язика починає вертітися питаннячко: чим взагалі скінчиться — якщо скінчиться, — таке розширення? І як довго воно триватиме? Вічно чи… кінечно? У часі й у просторі. Особливо, в часі.

… Якщо 12-13,5 (чи й усі 14) мільярдів років не було нічого — ні сущого, ні не сущого, як за "Рігведою", і в якійсь фантастично загадковій і досі ще незбагненній точці з неймовірно високими температурами та щільністю стався Великий Вибух, що породив Всесвіт, то виходить, що був стан, коли Всесвіта взагалі ще… не було? І не було не так і давно — всього лише 12-14 мільярдів років тому (для вічності — крихітний проміжок часу, все одне, що для нас дванадцять секунд).

І ще виходить: Всесвіт, виявляється, має не просто дату народження, а й отже, його початок? А те, що колись народилося, має колись і скінчитися? Себто Всесвіт має свій… кінець? Неймовірно тяжко, майже неможливо уявити собі простір, який у будь-якому напрямку безмежний — скільки не уявляй простір, а йому все одне немає кінця. Ні, таке людському розумові не підвладне. Але ще трудніше уявити зворотне: у Всесвіті десь існує кінець. Тоді відразу ж виникає похідне від цього запитання: а що знаходиться там? За кінцем? Далі кінця? Якщо там нічого не знаходиться, то як уявити оте "нічого"?