Наш гіпотетичний мислячий спостерігач не зміг би загледіти нічого видатного, властивого саме цій яскравій зірці: вона б мала вигляд приблизно такий же, як багато інших зірок у полі його зору. У нього не було б способу виявити, що ця зірка володіє планетою, яка обертається навколо неї і несе на собі життя". — Стефан Доул, автор книги "Планети для людей".
На півночі острова Великобританія та на прилеглих островах (Гебридські, Оркнейські, Шотландські) розташувалася Шотландія (адміністративно-політична частина Великобританії) — країна королів і поетів, балад, пісень і повстань за незалежність, країна Роберта Брюса, Якова I і, звичайно ж, Роберта Бернса, Вальтера Скотта, Роберта Луїса Стівенсона і багатьох-багатьох інших.
В Південній Шотландії, в родовому маєтку "Притулок у долині" довгий час жив і похований там Джеймс Клерк Максвелл.
Творець теорії електромагнітного поля (він передбачив існування електромагнітних хвиль і висунув ідею електромагнітної природи світла), першого статистичного закону — закону розприділення молекул за швидкостями, що названий його іменем.
Виникнувши, електромагнітне поле (Максвелл першим увів цей термін — поле) поширюється в просторі зі швидкістю світла — 300 000 км/с, займаючи все більший і більший об’єм. Максвелл стверджував: хвилі світла мають ту ж природу, що й хвилі, які виникають навколо дроту, в якому є перемінний струм. Вони відрізняються один від одного лише довжиною.
Дуже короткі хвилі і є видиме світло.
Іншими словами — НАШ БІЛИЙ СВІТ.
Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не літаю?
Чому мені, Боже, ти крилець не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав…
Вже не одне покоління українців співає цю щемку, що душу реве, популярну у всі часи пісню Михайла Петренка — недарма вона сприймається як народна. А втілена в ній віковічна мрія людства — полинути в небо. Якщо й не завоювати його, щоліття та ліття ще залишатиметься нездійсненним, то бодай побувати в ньому, небі, не кажучи вже про Сонячну систему, яку ми все ще не знаємо. Безкрилій людині (крилатій лише в мріях) споконвіку здавалося, що саме там, "далеко за хмарами", як співається в пісні "Дивлюсь я на небо…", "подалі від світу" є справедлива і добра доля, щастя— талан, тож там можна "ласки у сонця, у зірок прохать і в світі їх яснім себе показать". Бо ж вірилось — "далеке є небо — моя сторона".
Вірилось, не підозрюючи, що в імперії Сонця свої закони, категоричні й імперативні, які нам належить беззастережно виконувати. І жити лише підкоряючись їм. Та ще владиці неба і світу білого, адже його місце перебування в небі, владарювання теж є імперативним. Вірячи про щастя небесне, земні люди не підозрювали, що в неба свої біди, значніші од земних і що саме звідти колись можуть прийти на землю… непереливки. М’яко кажучи.
За тлумачним словником рідної мови — "небо — видимий над поверхнею землі повітряний простір у формі купола". А ще, "за релігійними уявленнями — це місце перебування богів, янголів, святих, потойбічний світ, рай". (Може тому воно віками й вабило та вабить людей? Бо кому не хотілося б пожити в раю, якого на землі, на жаль, не було, немає і не буде. Чи ми його самі не здатні створити?).
Наші предки вірили, що там, на небі — вічне царство, адже з неба падає сонячне проміння, звідти сяють місяць і зорі та ллється цілющий дощ. Ще арійці були певні, що небо — батько, а земля — мати. Тож небо, як чоловіча плідна сила, проливає на землю своє тепле проміння та благодатний дощ, що є родючим сім’ям, а земля приймає весняну теплоту і дощову вологу в своє лоно і тільки тоді вагітніє і дає плід.
Головним небесним світилом є Сонце — цар і бог неба, владар усього сущого в небі і на землі. І взагалі, у світі білому. Тут, повторюємо, у всіх думка одна: Сонце, що дарує нам світло[17] й тепло, а значить і саме життя. Бо коли Сонця ще не було, то не було й неба ясного і самого світла, а виходить, і самого життя.
Уявляється Сонце то вогняною неопалимою купиною, то жарким огнищем, завдяки якому засвічується день, то відблиском лика Божого, через що воно таке яскраве; то великим колесом або кругом і тоді його можна дістати навіть руками — це як світило опускається за пруг; то пресвітлим оком Божим (так пояснюють всевидіння Боже).
В Україні здавна вважали, що земля стоїть непорушно, рухається лише сонце. У полудень воно трохи передихне у високості, а вже тоді починає спускатися з неба, надвечір іде на відпочинок, спить, а вранці знову встає. Чому воно таке осяйне та гарне? Та тому, розповідають, ще колись на сході жила одна красуня, панночка вроди незвичайної. Тільки-но бувало зійде сонечко, а панночка його і вмиє, гарненько витре найчистішим вишиваним рушником з червоними півнями — як мати дитину свою. Ось чому сонце раніше — покіль його вмивала та панночка — світило яскравіше. Де поділася та красуня, панночка незвичайна, яка вмивала сонце і вишиваним рушником з червонястими півнями личко йому витирала, того ніхто не відає… Але звідтоді сонце — як панночка зникла, — стало жовтіше і не таке вже осяйне — хоча все ще гоже та красне.
У деяких місцевостях України сонце уявлялося у вигляді пригожого чоловіка з осяйним лицем, проміння з якого освітлює цілий світ (він, буцімто, має сім’ю — місяць та зорі). Той красень— чоловік хоч і живе як проста людина (навіть викрадає собі жінок), але небом ходить велично, вбраний у шати, сповнені світла й тепла. (Буває, правда, хмуриться, ніби аж супиться, але здебільшого любо й привітно посміхається і своєю посмішкою радує-звеселяє світ білий і людей у ньому. А вранці осміхається як лялечка— дитина, любо на нього й дивитися).
А втім, за деякими українськими переданнями (як і за литовськими теж) Сонце — "божа дочка", є жоною Місяця, а зорі — то їхні дітки. У яскраво— багряному диску сонця, що сходить, бачили цнотливу чистоту богині, що з’являється на небі; у вінці її сяють пурпурові зорі. Проте для більшості наших предків сонце було не простим чоловіком, а — богом. Тож в Україні воно обожнюється з давніх— давен, ще з часів руських і зветься "святим та праведним", "ликом Божим".