— Ну, й шибеник! — зітхав хто-небудь, як Федько видряпувався з скрутного місця.
А "шибеник" все ближче й ближче присувався.
Ось уже недалеко. Видно вже, як швидко оченята його бігають на всі боки, вишукуючи місце, де перестрибнути. Найшов. Вперся палицею. Палиця сприснула. Ударив дужче в лід і знов уперся. Стоїть добре. Раз! — і вже на другій крижині. Жилаве, чортове хлопча. Стриба, як кішка.
І от хлопча уже на березі. Круг його крик, писк товаришів. От це молодець, так молодець. От як треба!
— Ну, щастя твоє, що ловкий! — качають головами дорослі. Але не лають і не сердяться,— що говорити такому зайдиголові!
Толя аж задихався, дивлячись, як Федько перебирався по крижинах. Оченята йому розгорілися, серце билось міцно і гаряче. Нічого там страшного нема, на тих крижінах. А зате як інтересно, як весело! От би взять та собі побігти. Тільки скинуть калоші, а то в них важко. То зовсім не трудно. Узять у Федька палицю, встромляти у лід і стрибати. Велика штука!
А коли Федько вийшов на беріг, коли його отовпили хлопці і з радістю та захватом дивились на нього, як на героя, Толя почув, що він теж може перейти. І не тільки може, а от візьме й перейде!
І він, нічого нікому не кажучи, хутенько скинув калоші, струсив ранець з плеч на землю і підійшов до Федька.
— Дай мені свою палицю! — сказав він. Федько здивовано подивився на панича.
— Нащо тобі?
— Я теж хочу йти на той бік.
— Куди??
— На той бік.
Спірка й Стьопка так і фиркнули. Але Федько не засміявся.
— А як упадеш у воду?
— Не бійсь, не впаду. Давай!
— Лучче не треба, Только... Ти не вмієш.
— Овва! Ти один умієш. Ну, давай палицю. Що, може жалко?
— На...— стиснув плечима Федько,— тільки гляди... Толя взяв палицю і пішов на кригу.
— А куди знов? Чого? Хто? — раптом закричали люди, побачивши Толю на льоду.
Але Толя, так само, як Федько, побіг далі і стрибнув на другу крижинку. В цей час насунула ціла купа льоду й одрізала Толю від берега.
Толя опинився сам серед страшних, холодних крижин, які всі ворушились, лізли одна на одну, тріщали, крутились.
На березі щось кричали, бігали. Толя розтерявся: хотів бігти назад, але не можна — перед ним ціла смуга води. А ззаду суне величезна скеля льоду. Вона наче спеціяльно хоче налізти на Толю, так весь час напирає на його кригу.
Толі зробилось страшно. В руки стало якось дуже холодно, ноги ослабли і сковзались по льоду. Хотілось упасти на лід, притулитись до нього всім тілом і кричати, кликати на поміч.
Але він і те боявся зробити. Тільки стояв і тихенько став плакати.
А люди на березі хвилювались, кричали, радились, як вирятувати Толю, і не знали, що зробити, бо кожний радив одне, другий друге, третій третє. Всі йшли рядом з крижиною, на якій стояв і плакав Толя, кричали, махали руками, кудись когось посилали. А Толя тимчасом все плив далі. Він уже випустив палицю з рук і хукав на червоні пальці, обливаючи їх сльозами.
Деякі з дорослих пробували зайти по крижинах з другого боку, але крига угиналась, ломилась під ними і один швець навіть трохи не впав у воду.
В цей час звідкись узявся Федько. Він, як тільки Толя розтерявся на льоду, і всі побачили, що злякався,— десь зрау зник. Його навіть хотіли вилаяти, що призвів панича до такої біди. Але Федько як під кригу пішов.
— Ага! Злякався, сткурвин син! Шибеник чортів, навчив хлопця та й утік.
Усі вже знали, що Толя хазяйський синок, а деякі навіть побігли за його папою.
І от, коли всі метушились, бігали і не знали, як вирятувати Толю, несподівано з'явився Федько. В руках йому була довжелезна палиця, в яку він почав забивати гвіздка, раз-по-раз заклопотано подивляючись на Толю. Спірка й Стьопка всіма силами старались помагати йому.
Ну, гвіздок забитий, держиться добре.
— Ану, гей, дайте дорогу... З дороги ж!
Всі розступились на крик. А диви, знов цей шибеник!
Але він з палицею, чи не рятувать панича збирається?
— Ти куди, халамидро?
— Дорогу!.. Ану, дайте дорогу!
Федько продерся крізь юрбу, вибрав крижину і стрибнув.
— Держись, Только! Я зараз буду коло тебе! Держись, не бігай, стій на місці!
Толя, забачивши Федька, захвилювався і хотів бігти йому назустріч, але приказ Федька зупинив його.
Хвилин через п'ять Федько вже був на Толиній крижині.
— Ну, давай руку... Іди за мною. Та не бійсь, іди сміливо. Палицю візьми та впирайсь. Ну, так... Держись... Стій... Я перестрибну, а ти підожди...
— Ой, не ходи!.. Я боюсь...— ухопився за нього Толя.
— Та стій! От дурне... Я перестрибну і присуну до тебе свою крижину, а ти перейдеш... Бо сам же не перестрибнеш…
Федько перескочив, підбіг на край своєї крижинки і вперся палицею в сусідню купу льоду. Крига зашаруділа й підсунулась до Толі.
— Тепер переходь сюди!.. Ну, от бачиш... Тепер іди на цей край. Іди сміливо, не бійсь... Ставай тут. Стій, не бійсь. Я піду назад, підштовхну тепер до берега...
Федько перебіг на другий кінець крижини і тільки хотів упертись палицею в дно річки, як раптом під ним почувся тріск, крихка крижина розломалась надвоє, і Федько зник з льоду.
Всі так і замерли.
Але Федько не потерявся, він ухопивсь руками за кригу і зо всієї сили пнувся, щоб його не знесло. Але на латку води, яка сталася від цього, вже сунула нова крига. Вона знесе Федька.
Толя побачив це і з криком забігав по крижині.
— Толю! Толю! — кричав Федько.— Подай мені палицю свою... Подай палицю... Я вилізу.
Але крижину в цей час підбило до берега і Толя, як стріла, вилетів з неї.
Стьопка, Спірка й інші хлопці кинулись до Федька і протягнули йому палицю. Федько весь посинів уже і хотів взятись за палицю, але рука не слухалась, заклякла.
А підійти до нього не можна, бо крижина угинається, заливається водою і може розломитись знов,
— Стьопка, ляж на лід та підсунься до мене,— прохрипів Федько.
З берега дорослі щось кричали, але хлопці їх не слухали. Стьопка ліг і став підсуватись до Федька.
— Зійдіть там з криги, хто лишній,— крикнув Стьопка, озирнувшись.
Але в цей час один з хлопчиків подав Стьопці шворку, зв'язану з поясів. Стьопка кинув її Федькові.
— Хватай, Федю! Хватай... Швидше, Федю, бо крига йде.
Федько протягнув руку, але знов ухопився нею за лід.