— Так,— мовив я.— Здається, один.
— То, може, вам позичити легше сідло? Ви ніби трохи поважчали.
— Ні, я хочу скакати в своєму сідлі. Ось я піду з ним на вагу, тоді побачимо, скільки я набрав.
— Як знаєте, сер.
Я пішов туди з Клемом, захопивши своє шестифунтове сідло з попругою, шкіряними стременами й шоломом. Загальна вага виявилась на чотири фунти вищою за норму.
Клем узяв сідло, а я поклав на лаву шолом.
— Здається, трохи не те, Клеме,— признався я.
— Авжеж,— I він побіг обслуговувати ще когось.
Я, звичайно, міг позбутися лишку, взявши інше сідло та перевдягнувшись у шовковий светр і "паперові" чоботи. Та я скакав сьогодні на власному коні й не бажав натерти йому рани маленьким сідлом.
Безнадійний — був кощавий жеребець-п'ятиліток, що його я недавно придбав. За рік-два з нього буде непоганий скакун, а поки що я брав його лиш на змагання з новачками, аби набув досвіду, якого він так потребував.
Оця недосвідченість коня і примусила Сціллу вмовляти мене, щоб не брав його у Пламптон, де з гарячими завжди трапляються несподіванки.
Облишивши снотворне, вона з усією ясністю збагнула нарешті свою втрату і тому сердилась та продовжувала вмовляти:
— Не треба, Аллане! Навіщо тобі ці перегони новачків? Ти ж знаєш, що твій Безнадійний ще не теє. До того ж тебе ніхто не примушує...
— А мені самому хочеться.
— Важко й придумати більш відповідне ім'я для скакуна...
— Навчиться,— заспокоїв я,— звичайно, коли я виїжджатиму на ньому.
— Хай уже краще хтось інший... прошу тебе!
— Варто тримати коня, щоб на ньому скакали інші! Я ж задля того й прибув до Англії — брати участь у перегонах.
— Ти скрутиш собі в'язи, так само, як Білл.— I вона розрюмсалась, наче мала дитина.
— Не турбуйся. А коли б він загинув під час автокатастрофи, ти б не дозволила мені водити машину? На перегонах так само небезпечно.— Я помовчав, та вона ще дужче розплакалася.— На шосейних дорогах гинуть тисячі, а на іподромах — одиниці.
Сцілла трохи заспокоїлась, але ущипливо зауважила: кількість автомобілістів і жокеїв не можна порівнювати.
— Буквально одиниці гинуть на скачках з перешкодами.
— Але ж Білл загинув!
— Один із ста за цілий рік.
— Після різдва — ось уже другий.
— Так,— я зиркнув на неї. В її очах все ще було повно сліз.
— Слухай, а в нього не було якихось неприємностей останнім часом?..
— А що тобі? — здивувалась вона.
— Були чи ні?
— Ні, здається, жодних.
— Його ніщо не турбувало? — допитувався я.
— Ні. А ти вважаєш...
— Нічого я не вважаю.— I це була правда. До самої катастрофи Білл зоставався таким, як завжди,— веселим, спокійним, самовпевненим. Він мав чудову дружину, трьох гарних діток, власний будинок із сірого каменю, значний достаток і кращого в Англії скакуна. Щасливчик — та й годі! I скільки я не напружував пам'ять, іншим його навіть не пригадував.
— Тоді навіщо питаєш?
Я обережно натякнув їй, що Біллова смерть не була наслідком нещасливого випадку. Розповів про дріт і пошуки Лоджа.
Вона закам'яніла.
— О ні! Цього не може бути!
Навіть зараз, у вагарні Пламптонського іподрому, я бачив перед собою її обличчя. Сцілла більше не вмовляла мене. Моя заява витіснила з її свідомості всі інші думки.
Тверда рука лягла мені на плече. Я добре знав її: то лапище Піта Грегорі, нашого тренера, дебелого здорованя, футів шести на зріст, що вже почав лисіти та обростати жирком; колись, як мені казали, наїзник серед наїзників і чемпіон.
— Хелло, Аллане! Радий бачити тебе, друзяко! Я вже оголосив тебе на другий заїзд.
— Ну, як тобі подобається мій кінь?
— Годиться. Хоч ще не навчений.— Безнадійний був у його стайні десь близько місяця.— Я б на твоєму місці не дуже гнав його під гору, а то він не дотягне до фінішу. Ще мине багато часу, поки братиме призи...
— Гаразд,— пообіцяв я.
— Ходімо, мені треба тобі дещо сказати.— Він поправив ремінчик бінокля в себе на плечі.
Ми вийшли крізь ворота на скакову доріжку й стали пробувати підборами грунт. Вони вгрузали на цілий дюйм.
— Це ще добре, коли згадати, скільки тут було снігу,— мовив я.
— Зате м'яко падати,— пожартував він.
Ми закрокували до найближчої перешкоди. Все тут наче було гаразд.
Зненацька Піт запитав:
— Ти бачив, як падав Адмірал?..— Він саме тоді їздив купувати коня в Ірландію і щойно повернувся.
— Атож. Я був корпусів за десять від нього,— відповів я, роздивляючись, як розташовані бар'єри.
— Ну?
— Що ну?
— Чому ж він упав? — Голос його дзвенів настирливо й нетерпляче. Я глипнув на нього. Очі Піта були холодні й жорстокі. Щось ніби підказувало мені мовчати.
— Упав... та й годі. Коли я долав перешкоду, Адмірал лежав на землі, а Білл під ним.
— Тоді, певно, Адмірал схибив?..— сказав він, не зводячи з мене очей.
— Я ж не бачив... Можливо, зачепився за край...— Це було вже ближче до правди.
— А не було там ще чогось?..— Очі Піта пронизували мене наскрізь.
— Що ти маєш на увазі? — викручувався я.
— Та так... нічого.— Він ніби трохи заспокоївся.— Коли ти не бачив...— Ми пішли назад. Мені чомусь совісно було, що я втаїв од нього правду. Та вже надто допитливим і цікавим він мені здався. Хоч я був переконаний, що Піт нізащо б не погодився скалічити коня, та ще такого, як Адмірал. Але чому він-так зрадів, коли я заявив, що нічого не бачив?..
Я збирався спитати його, а що він думає, і потім викласти йому все, та Піт раптом заговорив:
— Ти не береш участі в змаганнях аматорів, Аллане?—Він знову прибрав самовпевненого й насмішкуватого вигляду.
— Ні,— одказав я.— Слухай-но, Піте...
— Зажди. Днів шість тому мені пригнали коня. Гнідий жеребець, справжнісінький красень. Його привели з невеличкої стайні десь там, на заході, хазяїн хоче, щоб хтось скакав на ньому в аматорських перегонах. Я дзвонив тобі вранці, але ти вже пішов.
— Як його кличуть? — запитав я, добре знаючи, що Піт неодмінно збирається вплутати мене в якусь халепу.
— Піднебесний.
— Не чув... Що він накоїв?
— Нічого особливого. Просто він ще зелений.
— Давай одверто!
Піт зробив вигляд, що здається.
— Він скакав лише двічі в Девоні минулої осені. Не падав, але... обидва рази скинув вершника. Зате як він сьогодні взяв у мене бар'єр! Я думаю, ти легко приборкаєш його...