Під вечір задзвонило в голові, і час від часу я поринав у примарний сон. Здавалося, всі мої кінцівки одриваються під жахливою вагою, і я прокидався, мокрий від ляку, й починав ворушити пальцями на руках і ногах, щоб заспокоїтись, що все на місці. Щойно вони торкалися простирадла й серце мені одпускало, як я знову летів у прірву. Напади жаху і якогось нестямного сну межувалися між собою, і я вже не знав, де дійсність, а де марево.
Ця жахлива ніч так вимучила мене, що, коли вранці доктор Мітчем зайшов до палати, я став благати його, щоб він переконався, чи руки й ноги мої таки справді існують. Не кажучи й слова, він підняв ковдру й одну по одній показав мені ноги. Руки я випростав самостійно, глянув на них, склав пальці на животі й заспокоївся. I треба ж бути ідіотом — так перелякатися!
— Вам нічого боятися,— заспокоював доктор Мітчем.— Така нервозність цілком звичайна для того, хто довго був непритомний. Клянусь, що у вас немає жодних небезпечних ушкоджень. Всередині все гаразд, і не довелося різати. Тижнів за три ви будете як новенький. Хіба що... зостанеться невеличкий шрам на обличчі. Довелося заштопати під лівим оком.
Оскільки я не був помітним красенем, це мене мало турбувало. Я подякував йому за турботи, і він укрив мене ковдрою. Його суворе обличчя лукаво засвітилося.
— Ще вчора ви заявляли, що збираєтесь устати сьогодні, чи не так?
— Та годі вам! — огризнувся я. — Все одно завтра встану.
Проте лише в четвер я зробив перший крок, а виписався в суботу, почуваючи себе слабіше, аніж хотілося, хоч настрій у мене був непоганий. Батько, що вже збирався відлітати в понеділок, заїхав і одвіз мене до Сцілли.
Вона й Поллі тільки похитали головами, коли я виповз із "ягуара" й почав обережно здиратися східцями. Зате Генрі обдарував мене швидким розуміючим поглядом, уздрівши моє чорно-жовте обличчя й довжелезний рубець, що червонів навскіс щоки.
— Прибулець з космосу! — вигукнув він.
— Краще б провітрив собі голову,— огризнувсь я, і Генрі радо зареготав.
О сьомій, коли дітей відіслали спати, подзвонила Кет, Сцілла й батечко полізли в льох по вино, щоб залишити мене самого.
— Ну як? — поспитала Кет.
— Зашили й заштопали,— відказав я.— Дякую вам за квіти й за лист.
— Квіти — це турбота дядечка Джорджа. Я натякнула, що це скидатиметься на похорон, і він мало не луснув зо сміху — так йому сподобалось. Хоч мені було не до сміху, коли подзвонила місіс Девідсон і сказала, що вам три чисниці до смерті.
— Дурниці,— одповів я.— Сцілла трохи перебільшила. А щодо квітів, то дякую, чия б там не була турбота.
— Мабуть, слід було послати лілеї, а не тюльпани.
— Наступного разу пришлете лілеї,— засміявся я, милуючись її голосом.
— Боже! Та невже буде ще наступний раз?
— Тепер уже неодмінно,— запевнив я.
— Ну, тоді я надішлю постійне замовлення в крамницю.
— Я люблю вас, Кет.
— Мушу признатися,— щасливо відказала вона,— приємно, коли тобі таке говорять.
— А хто ще вам казав? Коли? —запитав я, сподіваючись на гірше.
— Ну,— повагалась вона,— хоча б Ден.
— О!
— Не треба ревнувати. Він такий сумний. Зразу стає похмурим і вергає блискавиці, щойно чує ваше ім'я. Ви обоє ще зовсім хлоп'ята.
— Атож, люба. Коли ж побачимось?
Ми домовились зустрітися в Лондоні, і, перш ніж вона поклала трубку, я повторив, що кохаю її. Раптом у трубці щось зашкряботіло й почулося хихикання. Стримуване, але одверте й нахабне.
Я знав, що Кет уже відійшла від апарата, але сказав:
— Пождіть хвилинку, люба... я хочу вам дещо прочитати... Ось тільки знайду.
Я обережно вийшов і прокрався сходами нагору, до спальні Сцілли.
Усі троє злочинців стояли, збившись біля паралельного телефону; Генрі тримав трубку біля вуха, Поллі тулилась до нього, а Уїльям дивився на них, витріщивши очі, Всі були в халатиках і піжамках.
— А що це ви тут робите? — вигукнув я.
— Ой леле! — кинув Генрі трубку на постіль, ніби вона його обпекла.
— Аллане! — мовила Поллі, густо зашарівшись.
— I давно підслуховуєте?
— Правду кажучи, так,— призналась мала.
— Генрі завжди підслуховує,— гордо озвався Уїльям.
— Помовч! — визвірився той.
— Ви просто негідники.
— Але то ж Генрі,— образився Уїльям.— Він завжди так чинить. Все перевіряє, це ж добре? Отож і підслуховує, еге ж, Генрі?
— Помовч, бо буде погано!— вже сердився той.
— Значить, усіх перевіряє...— мовив я, нахмуривши брови.
Генрі дивився спідлоба, нітрохи не каючись.
Я підійшов до них, але проповідь про недоторканість чужих таємниць чомусь вилетіла з голови. Натомість сяйнула здогадка...
— Генрі, як давно ти підслуховуєш? Він насторожився.
— Давненько.
— Місяць? Тиждень? Кілька днів?
— Вічність,— зауважила Поллі, бачачи, що я вже не серджусь.
— Ти коли-небудь післуховував розмови тата? —запитав я.
— Так,— кивнув він.
Я замовк, роздивляючись цього кмітливого хлопчика, Йому було ще тільки вісім, і я розумів, що коли він знатиме відповіді на всі ті питання, які я збирався йому поставити, то це стане жахом усього його життя.
— Татко ніколи не розмовляв з кимось, що має хрипкий голос?—Я прохрипів: "Хто біля телефону? Майор Девідсон?"
— Чув! — вигукнув Генрі.
— Коли це було?—запитав я, ледве стримуючи хвилювання. Адже то могла бути саме та розмова, що її Білл вважав просто жартом і на яку не зважив навіть Піт.
— Це була остання таткова розмова,— діловито пояснив Генрі.
— А ти не пам'ятаєш, що він хрипів? — лагідно допитувавсь я.
— Це відбувалося за два дні до того, як татко розбився. Ми саме йшли спати, як оце зараз. Задзеленчав телефон, я підкрався й почав підслуховувати. Той хрипко питає: "Ви будете скакати в суботу на Адміралі, майоре Девідсон?" Татко відповів, що так...— Генрі зажмурився, намагаючись зосередитись. — Тоді чоловік ось таким голосом повелів: "Ви не повинні виграти на Адміралі, майоре Девідсон".— Хлопчик імітував його хрипотіння.— Татко зареготав, а той і каже: "Я сплачу вам п'ятсот фунтів, якщо пообіцяєте не виграти". А татко йому: "Ідіть ви під три чорти!" Я мало не засміявся, адже він завжди забороняв мені так висловлюватися. Тоді хрипун заявив, що не хоче, аби татко виграв, і що Адмірал упаде, коли не покориться. А татко йому: "Ви просто божевільний!"— і поклав трубку, а я хутенько шаснув до своєї кімнати, бо вийшли б непереливки, якби татко мене застукав.