— От напасть,— бідкалась Кет.— А я так мріяла про вівторок... Аллане, ви поїдете, якщо Піднебесний не братиме участі?
— Так,— мовив я,— мені випало скакати на Паліндромі. Приїздіть і ви, Кет, я ждатиму вас.
Я говорив з таким запалом, що тітонька Деб не витримала й нагородила мене осудливим поглядом.
— Коли молоду дівчину часто бачать серед жокеїв — це завдає шкоди її репутації,— просичала вона.
Об одинадцятій, коли дядечко Джордж замкнув двері кабінету, де зберігалися "трофеї", і коли тітонька Деб прийняла на ніч снотворне, ми з Кет вийшли поставити машину в гараж. Поспішаючи на обід, ми залишили її на алеї.
Вікна, хоч і затемнені шторами, робили нічні сутінки прозорими, і я бачив обличчя Кет.
Відчинив дверцята, але вона не спішила сідати.
— Вони старіють,— сумно мовила,— і я не знаю, що робитиму без них.
— Вони проживуть ще багато,— заспокоїв я.
— Якби ж то... Тітонька Деб виглядає такою стомленою, та й дядечко Джордж підупав. Він чимось стурбований... Боюся, що його лякає серце тітоньки Деб, хоч вони при мені про те не говорять. Навіть не жаліються, коли хворіють.— Вона здригнулася.
Я обійняв її й лагідно поцілував; Кет засміялась.
— Ви добрий, Аллане.
Я не почував себе таким, бо в мені палахкотіли пристрасті первісної людини. Хотілося кинути її на сидіння і мчати кудись у глухомань Південної Англії. Ледве стримав себе, щоб не завдати їй болю палкими обіймами.
— Я кохаю вас, Кет...
— Ні, ні. Не кажіть цього. Будь ласка! — Вона провела пальчиком по моїх губах. Тьмяне світло відбивалося в її очах, тіло ніжно тулилось до мене, голова відхилилась назад.
— Чому? — нетерпеливився я.
— Бо я не знаю... Не певна... Мені приємно, як ви мене цілуєте, подобається бути з вами. Але любов — таке велике слово... Це щось надто, надто важливе. Я, мабуть, ще не готова...
Так ось у чім річ! Кет, гарненька, смілива, люба, виявляється, ще не прокинулась для кохання! Вона не усвідомлювала, що в ній палає вогонь, який я вбачав у кожному її русі. Його з дитинства тамувала старосвітська тітонька, і важко було роздмухати, не збентеживши її.
— Кохання легко навчитися,— повчав я.— Слід лише ризикнути. Наважитись, не боячись, і вам одразу стане легко, а всі забобони одразу згинуть.
— I я зостануся з немовлям на руках,— тверезо одказала вона.
— Ми можемо спершу побратись,— посміхнувся я.
— Ні, Аллане, любий, ні! Тільки не зараз! — I майже пошепки: — Пробачте мені...
Вона сіла в машину й покотила за ріг, до гаража. Я подибав слідом і допоміг їй зачинити важкі двері, після чого ми повернулися в будинок. На ганку Кет зупинилася, стисла мою руку й ніжно, як сестра, поцілувала мене в щоку.
Та я не цього хотів.
Бо зовсім не почував себе братом.
10
У вівторок пустився холодний, колючий дощ, який сік ніжно-білі пелюстки нарцисів та цяткував їх, краплями розрідженого чорнозему. Діти пішли до школи в лискучих чорних плащах, у каптурах до очей та високих, аж до колін, гумових чоботях. В Уїльяма виглядав лише янгольський ротик із залишками молока на губах.
Ми з Сціллою провели день, розбираючи одежу й особисті речі Білла. Вона вже заспокоїлася, навіть більше, аніж я сподівавсь, і, здавалося, змирилася з тим, що його нема і треба якось жити без нього. Ні я, ні вона навіть не обмовилися про ту ніч, коли вона спала в моїй постелі, і я почав переконуватись, що вона нічогісінько не пам'ятала, її свідомість була пригнічена горем і снотворним.
Ми розіклали речі Білла на купки. Найбільша призначалась Генрі й Уїльяму, коли обидва виростуть, і туди Сцілла поклала не тільки всі його запонки, але й два золотих годинники, святкові костюми й сірий циліндр. Я кинув якийсь невдалий жарт.
— Нічого тут нема смішного! — одказала вона.— Генрі все це стане потрібне вже через десять років, якщо не раніш. Він страшенно зрадіє цьому.— I докинула ще й куртку для їзди верхи та дві шовкові сорочки.
— У такому разі краще повісити все це знову та ждати, поки Генрі й Уїльям підростуть.
— Атож,— погодилась Сцілла, кинувши до купи хлопчаків найкращі жокейські штани й білий утеплений макінтош.
Розібравши одяг, ми пішли вниз до затишного кабінету Білла та взялися за папери: письмовий стіл був геть напханий всілякою всячиною. Білл не любив щось викидати, і на дні однієї з шухляд ми знайшли пачку листів од Сцілли, що їх вона писала ще до шлюбу. Вона всілася на підвіконні й стала жадібно перечитувати, а я сортував інші.
Білл виявився послідовним. Рахунки було складено за часом, а листи зберігалися в шкатулках і теках. У маленьких шухлядах лежали ще не розібрані папірці й стосик старих конвертів, позначених числами та зауваженнями на звороті. Це були здебільшого нотатки для пам'яті: "Сказати Сімпсонові, аби поремонтував бар'єр на повороті", "Вівторок — день народженні Поллі" тощо. Я переглянув їх і поклав до купи, що мала піти на смітник.
Та раптом зупинився. На одному з конвертів розкидистим почерком Білла було занотоване ім'я Кліффорда Тюдора, а внизу брайтонська адреса й номер телефону.
— Ти знаєш такого... на ймення Кліффорд Тюдор? — запитав я у Сцілли.
— Ніколи й не чула,— відповіла вона, не полишаючи читання.
Якщо Білл збирався брати участь у змаганнях на його рисаку, як заявив мені Тюдор, коли я підвозив його з Пламптона в Брайтон, то було цілком зрозуміло, чому Білл записав цю адресу. Я оглянув конверт. Лист надійшов од місцевого крамаря, прізвище якого стояло в лівому кутку, а на штемпелі я розгледів місяць — січень. Це свідчило, що Білл зовсім недавно занотував адресу Тюдора.
Поклавши конверта до кишені, я взявся за інші папери. Старі знімки, кілька аркушиків з дитячими малюнками та кривульками, алфавітні блокноти з адресами, багажні наклейки, вітальна листівка, шкільні табелі й записники.
— Краще б ти сама розбирала все це,— мовив я.
— Ні,— посміхнулася вона, одірвавшись від листа.— Ти мені казатимеш що й до чого, а я потім подивлюсь.
У Білла не було таємниць. У записниках я побачив щоденні видатки, які він занотував, щоб знати баланс на кінець року. Їх було кілька. Я взяв щоденник останнього року й неквапливо гортав його.
Шкільні витрати, сіно для коней, садовий шланг, ремонт фари "ягуара", дарунок Сціллі, ставка на Адмірала, пожертвування. Далі чисті аркуші, що їх він уже не заповнить.