Сторож, дражливий стариган, який завжди посмоктував хворого зуба, сказав, що не знає, де адміністратор. Хвилин із п'ять як поїхав до міста. Коли повернеться, кат його зна, а йому тут доводиться доглядати цілих п'ять пічок, клятий бронхіт дихати не дає... Отак бурмочучи, він поплентав до головної трибуни, що темним громаддям бовваніла в тумані.
Я розгублено провів його очима. Треба ж було сказати комусь відповідальному про той дріт. Розпорядники перегонів уже поїхали. Адміністратор — теж. Секретар зачинився в конторі, як я потім довідався. Довелося б згаяти не одну годину, поки знайшов би когось та вмовив повернутися й добратися в темряві до місця катастрофи. А потім почалися б допитування, свідчення тощо. Навряд чи скоро вдалося б мені вирватись...
Саме в ці хвилини Білл змагався за життя в Мейденхедській лікарні, і мені конче потрібно було знати, чи перемагає він у цій боротьбі. Сцілла страшенно мучилась у непевному чеканні, а я пообіцяв їй прийти... Годі, вже й так згаяв доволі часу! Дріт, захований у густому тумані, цупко припнутий до стовпа, підожде до ранку. А Білл, може, й не діждеться.
"Ягуар" Білла самотньо чекав на зупинці. Я заліз у нього, ввімкнув фари й рушив. За ворітьми звернув ліворуч, обережно проїхав у тумані дві милі, знову взяв ліворуч, поминув міст, довго кружляв — у Мейденхеді односторонній рух — і нарешті знайшов ту лікарню.
У яскраво освітленому вестибюлі Сцілли не було. Я запитав чергового.
— Місіс Девідсон? Дружина жокея? Так. Вона в чекальні для відвідувачів. Четверті двері праворуч.
Її чорні очі здавалися величезними через глибокі западини. Ніякої фарби на обличчі не зосталось, а свою кокетливу шапочку вона зняла.
— Ну, як він? — запитав я.
— Не знаю. Вони все заспокоюють мене.— Сцілла мало не плакала.
Я сів поруч і взяв її руку.
— З тобою якось спокійніше, Аллане...
Раптом двері одчинилися, зайшов білявий юнак. Стетоскоп метлявся в нього на шиї.
— Місіс Девідсон...— він завагався.— Я гадаю... вам слід побути біля нього.
— Як там?
— Н-неважно... Ми робимо все, що в наших силах.— I, повернувшись до мене:—А ви хто — родич?
— Ні, друг. Я одвезу місіс Девідсон додому.
— Так... То ви підождете чи зайдете потім?
Його обережний голос, оті непевні слова могли означати лише одне: Білл умирає.
— Я підожду.
— Гаразд.
За чотири години я досконало вивчив узори на завісах і кожну щілину в паркеті. Та весь час не виходив з голови дріт.
Нарешті з'явилася медсестра. Сувора, гарна, молода.
— Я дуже жалкую... Майор Девідсон... помер.
Потім пояснила, що місіс Девідсон хотіла б, аби я глянув на нього, й запропонувала мені йти з нею. Вона одвела мене довгим коридором до невеличкої білої палати, де на єдиному стільці сиділа Сцілла.
Вона лиш звела свої жалібні очі, говорити не могла.
Білл лежав сірий, непорушний. Найкращий друг, якого тільки можна собі бажати.
2
Наступного дня рано-вранці я одвіз Сціллу, геть виснажену втомою й сльозами, приспану безліччю снотворних таблеток, додому в Котсуолд. Діти зустріли її на порозі, у них були злякані личка й великі круглі очі. Позаду стояла Джоан, проворна й розбитна дівчина, що доглядала дітей. Я звечора передав їй сумну звістку телефоном.
Сцілла сіла на східці й заридала. Діти поставали на коліна круг неї, почали обнімати і втішати. Адже про те, що справді сталося, вони ще не мали уявлення.
Потім Сцілла пішла до своєї спальні. Я зсунув штори, вкрив її ковдрою й поцілував. Вона миттю заснула. Мабуть, прокинеться десь під вечір.
Я зайшов до своєї кімнати й переодягся, Внизу, на кухні, Джоан зготувала мені каву, яєчню з шинкою й пундики. Я дав кожному з дітей шоколадку (купив ще вранці—як далеко тепер здавався той ранок!). Вони всілися поряд, гризли шоколад, поки я снідав, Джоан налила кави й собі.
— Аллане,— почав найменший. Йому було всього п'ять років, і він нізащо не продовжував, поки не чув у відповідь "що?".
— Ну?—сказав я.
— Що трапилося з татком?
Я розповів. Про все, крім дроту. Деякий час вони злякано мовчали. Потім Генрі, якому саме сповнилось вісім, спокійно запитав:
— А його спалять чи поховають?
I перш ніж я встиг відповісти, він і його старша сестра Поллі взялися гаряче й переконливо доводити, чому кремація ліпша за похорон. Я жахнувся і водночас із полегшенням зітхнув, а Джоан, перехопивши мій погляд, ледве трималася, щоб не засміятись.
Ця несвідома дитяча байдужість поглинула всі мої інші думки, коли повертався в Мейденхед. Я поставив довжелезну машину Білла в гараж і вивів звідти свого маленького темносинього "лотоса". Туман геть розвіявся, та я все одно рухався надто повільно проти звички і все думав: що ж мені тепер робити?
Спершу я поїхав у лікарню. Забрав речі Білла, підписав якісь бланки, дав потрібні розпорядження. Обов'язковий розтин призначили на наступний день.
Була неділя. Я поїхав на іподром. Ворота зачинено. Вернувся в місто. Контора теж порожня й зачинена. Подзвонив адміністраторові додому. Ніхто не відповів.
Трохи повагавшись, набрав номер голови Національного комітету кінного спорту. Дворецький сера Кресвелла Стампе сказав, що спитає, чи може той приділити мені кілька хвилин. Сер Кресвелл узяв трубку.
— Сподіваюсь, справа у вас невідкладна, містере Йорк, — мовив він. — Ви перебили мені обід у товаристві.
— Ви чули, сер, що майор Девідсон помер учора ввечері?
— Так, і дуже сумую. — Він чекав, що я казатиму далі.
Я набрав у груди повітря й випалив:
— Його падіння не випадкове...
— Що це має означати?
— Коня майора Девідсона підкосили... Дріт, — пояснив я.
Я розповів йому про свої пошуки під перепоною і про те, що там виявив.
— Ви сповістили містера Дейса? — запитав він.
То був адміністратор іподрому.
Я пояснив, що не застав його.
— I подзвонили мені? Зрозуміло. — Він помовчав. — Що ж, містере Йорк, коли все це правда, то це надто серйозна справа, щоб нею займався тільки Національний комітет кінного спорту. Гадаю, вам слід повідомити поліцію Мейденхеда. I обов'язково тримайте мене в курсі. До вечора. Я постараюся зв'язатися з містером Дейсом.
Я поклав трубку. Відповідальність перекидали на чужі плечі.
Я навіть уявив собі, як холоне підлива ростбіфа на тарілці сера Кресвелла, поки він розшукує Дейса.