Я подякував йому за турботу, а він попрохав мене повідомити, коли дізнаюсь, хто брав фургон. Ми з Кет поїхали до моря. Дорогою вона мовила:
— Небагато ми дізналися, чи не так? Адже хто завгодно міг узяти той фургон.
— Це мусили бути ті, що добре знали, де він,— зауважив я.— Саме через це комусь зайшло в голову скористатися ним. Якби він не знав, що фургон легко взяти, то знайшов би інший спосіб передати мені попередження. Можу з певністю сказати, що один із його батраків знає більше, аніж говорить. Банкнота в десять фунтів — і він зробився сліпим, коли брали фургон, і навіть завантажив туди коня для вірогідності. Звичайно, він не поспішатиме признатися Лоусону.
— Гаразд, не сушіть собі голови,— з легким серцем порадила Кет.— Може, Лоусон зовсім до нього непричетний. Було б просто неймовірно, якби він раптом виявився ватажком банди! Тоді б вас ударили рукояткою пістолета по голові, запхали в мішок і кинули в море, а мене прив'язали б до колії перед самим носом швидкісного поїзда.
Я розсміявся.
— Коли б я вважав саме його ватажком, то не взяв би вас.
Вона зиркнула на мене.
— Стережіться! Ще, чого доброго, перетворитесь на такого солоденького й турботливого, як дядечко Джордж. Він ніколи не допускав для тітоньки Деб якихось незручностей, не те що небезпеки! Мабуть, тому її й не зачепило сучасне життя.
— То ви вважаєте, що небезпеки не слід уникати?
— Звичайно. Коли ви наважилися на щось дуже серйозне, чхайте на небезпеку.— Вона повела рукою, щоб підкреслити свою думку, і в ту ж мить позад нас заверещав клаксон. Мимо проскочило авто, і його господар дивився на Кет, очевидячки, збентежений незнайомим сигналом, який вона подавала правою рукою.
Кет розреготалась.
Вона звернула машину до моря, у Вортінг, і поїхала прибережним шосе на схід. На нас дмухнуло пахощами солі й морських водоростей. Проминувши окраїни Вортінга, довгі ряди бунгало, електростанції Шорхема, Саутвіка й Портслейда, поважні фасади Хова, ми виїхали нарешті на прогулянкову дорогу Брайтона. Кет хвацько звернула на один із майданів і поставила машину.
— Ходімо до моря, — сказала вона. — Я так люблю море!
Ми перетнули шосе, збігли сходинками вниз і, подолавши смугу камінців і піску, вийшли на пляж. Кет зняла туфлі й висипала дрібняк. Сонце пригрівало. Ми довго бавилися, перескакуючи хвилерізи, й потім спрокволу вернулись назад. То був чудовий день!
Коли ми, тримаючись за руки, підходили до машини, я раптом помітив, що вона стоїть за якусь сотню ярдів од готелю "Плаза", куди я нещодавно підвозив Кліффорда Тюдора.
I ось — як кажуть, про вовка помовка, а вовк на поріг — саме він зараз стояв на східцях, розмовляючи із швейцаром. Навіть зоддалік я впізнав його масивну статуру, засмаглу шкіру й гордовиту посадку голови.
Перш ніж ми досягли машини, нас обігнало таксі й зупинилося навпроти готелю. То був чорний лімузин з жовтими щитками на дверцятах, я розібрав назву: "Марконі". Потім зиркнув на водія й помітив його профіль: великий ніс, опукле підборіддя — я не бачив його досі.
Кліффорд Тюдор кинув швейцарові кілька слів, перетнув тротуар і сів у машину, навіть не кажучи, куди везти.
— Що ви там набачили? — запитала Кет.
— Нічого особливого. Розповім, коли вип'єте зі мною скляночку чаю в "Плазі".
— Це нудне місце. Тітоньці Деб воно не подобається.
— Все починає скидатися на детектив.
— Тоді з охотою... А збільшувальне скло й собаку-шукача прихопили?
Ми зайшли до готелю. Кет заявила, що хоче привести до ладу зачіску а я, тим часом розпитував дівчину за столиком адміністратора, де мені знайти Кліффорда Тюдора.
— Боюсь, що ви пропустили його. Він щойно від'їхав.
— А часто приїздить?..
Вона здивовано глянула на мене.
— Я думала, ви знаєте. Він член правління. Один із головних вкладників. Фактично,— одверто призналася вона,— власник готелю, і його слово важить тут більше, аніж управляючого.— З голосу й інтонації можна було зрозуміти, що вона захоплена містером Тюдором.
— А своя машина в нього є ?
Це було дивне запитання, та вона з охотою тараторила:
— У нього гарненька машина з довгим передком і силою нікелю. Просто класна! Та він звичайно нею не користується. Здебільшого їздить на таксі. Це дуже зручно, слово честі! Ви дзвоните до їхньої контори, й вони викликають по радіо найближчу машину. Не встигнете й оком змигнути, як вона тут. Усі наші гості ними користуються...
— Мевіс!
Щебетунка одразу знітилась та винувато озирнулася. До кімнатки зайшла сувора жінка років під тридцять.
— Дякую, Мевіс, що підмінили мене. Можете йти. Дівчина грайливо глянула на мене й відійшла.
— Так, сер, що вам потрібно? —Ця була з тих, що не вибовкують таємниць.
— Я гадав... ми зможемо випити тут по чашці чаю.
Вона подивилася на годинник.
— Пізнувато для чаю, хоч можете зайти до зали — там вас обслужать.
Кет з огидою дивилася на запропоновані нам бутерброди з рибою.
— Це теж належить до ризику в роботі детектива,— сказала вона, обережно надкусуючи бутерброд.— Що ви довідались?
Я відповів, що рано робити висновки, але мене цікавлять будь-які дрібниці, що стосуються таксі з жовтим щитком, бо Кліффорд Тюдор має найбезпосередніше відношення до цих таксі й до катастрофи з Біллом Девідссоном.
— Не думаю, щоб між ними було щось спільне,— зауважила Кет, доїдаючи бутерброд та відмовляючись від другого.
Я зітхнув:
— Мабуть, що так.
— То що робитимемо далі?
— Мені б тільки дізнатися, хто власник отих таксі.
— Давайте подзвонимо й запитаєм,— мовила Кет, підводячись. Вона пішла до телефону й одшукала номер у довіднику.
— Дзвонитиму я, — попередила вона. — Скажу, що маю скаргу й що хочу висловити її власникові машин.
Вона подзвонила в контору й влаштувала справжню бучу, вимагаючи, щоб їй назвали прізвища й адреси власників, управителів і юристів фірми. Та ось поклала трубку й обурено глянула на мене.
— Вони не повідомили мені нічого! Ну й терпеливий тип зі мною розмовляв! Навіть не підвищив голосу, хоч я йому казна-що наторохтіла. Тільки повторював: "Будь ласка, напишіть свою скаргу зі всіма подробицями, і ми розберемось". Заявив, що не годиться фірмі розшифровувати своїх власників і він нічого не може мені сказати. Не прохопився жодним словом!