— Слухай-но, Джо, отой містер Тюдор, що я його возив до Брайтона, знає тебе?
— Він власник Болінгброка. Я часто змагаюсь на його конях.
Я ледве не виказав свого здивування.
— Він був задоволений, коли ти виграв?
— Очевидно, так. Хоч його тоді не було. Але він надіслав мені належні десять відсотків і вдячливого листа. Так завжди робиться.
— Він недавно захопився скачками, авжеж?
— Звалився нам, мов сніг на голову, як оце ти,— вже зовсім посміливішав Джо.— Обидва ви були чорні від засмаги взимку.
Я прилетів з пекучої Африки в крижані обійми жовтневої Англії, і за сімнадцять місяців моя шкіра стала блідою, як у решти англійців. А Тюдор зоставався смаглявим.
Джо хихикнув.
— Ти знаєш, чому містер Кліффорд — отой клятий Тюдор — живе в Брайтоні? Це дає йому можливість виправдовувати свою засмаглість. Наче його просмолили, еге ж?
Я поспішив висадити його на автобусній зупинці, звідки мав їхати в Епсом. Хоч він і виправдав своє рюмсання, але добре-таки набрид мені.
Я повернувся в Котсуолд. Спершу довго думав про Сенді Мейсона: звідки він дізнався, що Джо мав "притримати" Болінгброка?..
Та потім мої думки повернулися до Кет.
6
Сцілла спала на канапі, закутавши ноги пледом. Поряд, на низенькому столику, чорніла повна склянка. Я підніс її до носа й понюхав. Коньяк. Звичайно вона пила джин або кампарі.
Вона розплющила очі.
— Аллане! Я така рада, що ти повернувся. Котра година?
— Пів на десяту.
— Ти, певно, хочеш їсти,— мовила вона, скидаючи плед.— Чому ти не розбудив мене? Обід давно готовий.
— Я щойно приїхав, і Джоан уже порається на кухні. Відпочивай.
Ми зійшли до вітальні. Я сів на своє звичне місце. Стілець Білла стояв порожній. Я подумав, що треба буде посунути його до стіни.
Коли вже їли печеню, Сцілла сказала після довгої мовчанки:
— Приходило двоє поліцейських.
— Так? Це з приводу завтрашнього розслідування?
— Ні, стосовно Білла.— Вона одсунула тарілку.— Вони допитувались, як і ти, чи не було в нього неприємностей. Цілих півгодини мучили мене. Один з них прямо так і сказав, що коли я любила чоловіка так, як запевняю, та була з ним у гарних стосунках, то мушу знати, чи не було в нього якоїсь халепи. Гидкі типи — обоє.
Вона не дивилася на мене. Очі опустила в тарілку. В її поводженні була якась дивна ніяковість.
— Ще б пак,— одказав я, здогадуючись, у чім річ.— Вони, мабуть, доскіпувались, які в тебе стосунки зі мною і чому я продовжую мешкати тут?
Вона здивовано и полегшено звела очі.
— Так. Я ніяк не могла тобі признатися. Мені здавалося цілком зрозумілим, що ти залишився, але я не зуміла їм пояснити.
— Завтра переїду. Більше нікому не дам приводу для пліток. Коли вже поліція додумалася до такого, то уявляю собі, що патякають інші. Я був легковажний, і прошу мені пробачити.— Я теж чомусь вважав цілком звичайним, що мешкав у неї.
— Ти нікуди не поїдеш. Заради мене,— озвалася Сцілла з такою рішучістю, що аж здивувала мене.— Ти мені потрібен тут. Коли не буде з ким душу одвести, залишаться самі сльози. Особливо ввечері. День вимагає турбот і біганини, а вночі...
На її змученому обличчі я прочитав смертельний біль, що досі краяв її, хоч минуло вже цілих чотири доби після катастрофи.
— Хай собі плещуть язиками,— сказала Сцілла, тамуючи сльози,— Ти мені потрібен тут. Прошу тебе, не покидай мене!
— Я зостанусь, тільки не плач. Залишуся доти, поки буду тобі потрібен. Але ти мусиш пообіцяти, що скажеш, коли зможеш обійтися без мене.
Вона витерла очі й посміхнулась.
— Коли я знов почну дбати про свою репутацію? Обіцяю.
Того дня я подолав триста миль, не кажучи вже про участь у двох скачках.
Я знеміг. Отож ми рано пішли спати. Сцілла обіцяла прийняти снотворне.
Та о другій ночі вона відхилила двері моєї спальні. Я миттю прокинувся. Сцілла підійшла, ввімкнула світло на нічному столику й сіла на постіль.
Вона виглядала зовсім юною й беззахисною. Була ж бо в самій сорочці до колін, ніжно-блакитній, з прозорого шифону, крізь яку світилося худеньке тіло й маленькі округлі груди.
Я підвівся на лікоть і пригладив скуйовджену зачіску.
— Я не можу заснути,— промовила вона.
— Ти проковтнула пілюлі?
Відповідь була зайва: про це свідчили її мутні очі — адже за ясної свідомості нізащо б не зайшла до мене в такому вигляді.
— Так. Од них я ніби п'яна, хоч заснути все одно не можу. Я навіть зайву прийняла...— Її голос був глухий і сонний.— Поговори зі мною, може, тоді я засну. Наодинці я тільки й думаю що про Білла... Розкажи мені про Пламптон... Ти сказав, що брав участь у змаганні на іншому коні... Розкажи...
Я сів у ліжку, накинув їй ковдру на плечі й почав розповідати про подарунок, що його Кет отримала від дядечка. А сам тим часом думав про те, як часто заколихував казками її дітей — Поллі, Генрі та Уїльяма. Та раптом побачив, що Сцілла не слухає,— гіркі сльози заливали їй лице.
— Ти, певно, думаєш, яка я дурепа, що все плачу,— пояснила вона.— Та я нічого не можу вдіяти.
Вона знеможено вляглася поряд зі мною, поклавши голову на подушку. Я глянув на її гарне, миле обличчя, на оті сльози, що текли струмочками повз вуха в пухнасте волосся, й легенько поцілував у чоло. Вона ще двічі здригнулася від бурхливого нападу сліз. Я ліг і поклав руку їй під голову. Сцілла повернулася й міцно, відчайдушно притислася до мене, жалібно хлипаючи від страшного й безмежного горя.
Нарешті снотворне подіяло. Тіло розслабилося, дихання врівноважилось, рука зігнулась у мене на грудях. Вона лежала поверх ковдри, а лютнева ніч давалася взнаки. Я вільною рукою обережно витягнув з-під неї ковдру й укрив нещасну, потім вимкнув світло й, лежачи в темноті, тихо заколисував Сціллу, поки вона зовсім не заснула.
Я посміхнувся, уявивши собі пику інспектора Лоджа, якби той ненароком побачив нас. А ще подумав, що не виявив би себе таким тюхтієм, коли б замість неї в моїх обіймах опинилася Кет.
Вночі Сцілла кілька разів безтямно ворушилася, бурмочучи щось невиразне, і заспокоювалась, щойно я починав гладити її по голові. Десь над ранок зовсім стихла. Я встав, загорнув її в ковдру й одніс туди, де їй належало спати, бо знав, що, прокинувшись, вона буде засоромлена й пригнічена.