Ми вишикувались на старт. По один бік від мене був Джо, а по другий — Сенді. Судячи з поглядів, якими вони обмінялися, можна було збагнути, що вони один одного не терпіли: Сенді злісно посміхався, а округла пика Джо зморщилась, як у немовляти, що ось-ось заплаче. Я здогадувався, що Сенді чимось дуже дозолив йому, скажімо, налив варення в жокейські чоботи...
Дали старт, і я зосередив свою увагу на тому, щоб примусити Безнадійного взяти всі перешкоди якомога ліпше й безпечніше. Він ще був недосвідчений і лякливий, проте йшов так добре, що на середині дистанції я виявився третім і все пильнував, аби йому краще було видно бар'єри. Хоч остання чверть милі, під гору, далась таки важко, і я опинився на шостому місці. Та й це було добре — Сцілла могла не турбуватися.
Сенді Мейсон проскочив поперед мене, а потім гнався кінь Джо Нантвича, без вершника, тягнучи повід, і, озирнувшись, я побачив невеличку постать Джо, що брів до трибуни. Їдучи зі мною в Доркінг, він, звичайно, розпише всі свої неприємності й невдачі.
Я зняв сідло, пішов до вагарні, перевдягнувся в новісіньку форму Кет, дав Клемові понапихати десять фунтів свинцю, оскільки для аматорського заїзду я мав бути важчий Саме на стільки, і хотів подивитися, куди це запропастилася міс Еллері-Пенн.
Вона стояла, спершись на бильця парапету, й зацікавлено поглядала на коней або (аж надто захоплено, як мені здалося) на Дена Хіллмена — відважного й чарівного юнака, з яким я її познайомив.
— Містер Хіллмен каже,— звернулася вона до мене,— що отой непоказний мішок, наповнений кістками,— ну от бачите,— звісив голову до колін та помахує вухами,— є одним із кращих скакунів у цьому заїзді. Вірити мені, чи це просто жарт?
— Який там жарт! — одказав я.— Це справді добрячий кінь. Не на вигляд, тут ви маєте рацію, але в такому гурті він обов'язково має виграти.
Ден зауважив:
— Коні, що так тримають голову, відмінні плигуни. Вони дивляться, куди стрибати.
— А мені подобається отой красень,— мовила Кет, вказуючи на жеребця з вигнутою шиєю й гордо піднятою головою. Його вкутали теплою попоною, щоб уберегти від лютневого холоду, а відкритий круп був опуклий и лискучий.
— Він аж надто гладкий,— заперечив Ден.— Мабуть, об'їдався, поки лежав сніг, і не часто бував на повітрі. Отож може лопнути від натуги.
Кет зітхнула:
— Дивні істоти ці коні — нікудишні стають видатними, а показні — нікчемними.
— Не зовсім так,— в один голос одказали ми з Деном.
— Я б з охотою взявся навчити вас... Скакові коні...— мовив Ден.
— Я дуже повільно схоплюю, містере Хіллмен.
— Тим краще.
— Ти сьогодні не скачеш? — запитав я.
— У двох останніх заїздах, старий. Ти не турбуйся, я догляну міс Еллері-Пенн, поки ти об'їжджатимеш її коня,— осміхнувся він.
— А ви теж жокей, містере Хіллмен? — здивовано спитала Кет.
— Так,— скромно відповів Ден. Хоч він був новою зіркою серед нас, що неухильно прямувала до зеніту. Піт Грегорі перший звернув на нього увагу, і це зблизило нас, не кажучи вже про зовнішню схожість. Нас навіть плутали: ми були з ним одного віку, обоє чорняві, середнього зросту й таке інше. Коли сиділи на конях, різниця все-таки була: він перевершував мене як жокей. Далеко куцому до зайця! От що я можу сказати про себе.
— Я думала, всі жокеї нагадують вихідців з Ліліпутії,— мовила Кет,— проте у вас обох чималий зріст.— Вона глянула на нас знизу вгору, хоч була досить висока.
Ми розсміялися.
— Жокеї на скачках з перешкодами мусять бути такими,— пояснив я.— Легше триматись у сідлі, коли в тебе довжелезні ноги, що цупко стискають кінські боки.
— I в звичайних перегонах трапляються здоровані, але вони надто худющі,— докинув Ден.
— Тоді мої ілюзії розбиті.
— Мені подобається твій новий кінь, Аллане,— перевів на інше розмову Ден.— Років за два з нього вийде непоганий скакун.
— А ви теж скакатимете на власному коні? — запитала його Кет.
— Ні, я не маю власного коня,— відповів Ден.— Я професіонал, і нам забороняють їх мати.
— Професіонал? — звела брови Кет. її костюмчик відмінного крою був трохи завузький, чого не приховувала навіть куртка з верблюжої вовни. Приємний голос, вишукані манери. Я весело споглядав, як розбивалася ще одна ілюзія.
— Так, я цим заробляю собі на прожиток,— говорив Ден.— Не те що Аллан, у батечка якого повні мішки грошей. Я люблю свою справу й почуваю себе чудово.
Кет уважно зиркала то на нього, то на мене.
— Може, колись я зрозумію, що вас обох примушує ризикувати: бо таки можна скрутити собі в'язи,— засміялася вона.
— Коли збагнете, скажете нам,— попрохав Ден.— Я й сам цього ще не відаю.
Ми повернулися на трибуну й подивилися третій заїзд. Непоказна конячина легко подолала третю й останню перешкоду.
— Не думайте, що ми завжди напевно знаємо, хто прийде перший,— озвався Ден.— Жокеї погані пророки. Та цей кінь був фаворит. Хоч убий — фаворит!
Звичайний жокейський вигук насторожив мене. Той, хто вбив Девідсона, розраховував саме на це: Адмірал був фаворитом.
Хоч убий — фаворит... Хоч убий...
Кінь Кет, якого купили наче кота в мішку, виявився не таким уже й поганим. Біля другої перешкоди він рвучко крутнув задом, я вилетів із сідла й опустився в нього цілком випадково. Мабуть, таким чином Піднебесний здихався свого попереднього жокея, якому я тепер щиро співчував. Він повторив свій вибрик, коли перескакував рів, а решту шляху ми подолали без пригод. Цей жеребець навіть виявив чудову витривалість на підйомі, бо, обійшовши кількох знеможених конячин, прийшов четвертим.
Кет була на сьомому небі.
— Спасибі дядечкові! — щебетала вона.— Я ще ніколи не мала такої насолоди!
— Я боявся, що ти вилетиш біля другої перешкоди,— сказав Піт Грегорі, поки я розстібав попругу.
— Я теж,— зізнався я.— Просто дивно, що не вилетів.
Піт глянув, як дихає Піднебесний: ребра то піднімалися, то опускались, але ритмічно.
— Що ж, це добрячий кінь. Думаю, ще в цьому сезоні ми виграємо з ним не одну скачку,— зробив він висновок.
— То, може, вип'ємо за його успіх? — запропонувала Кет. Очі її аж сяяли від збудження. Піт засміявся:
— Пождіть, поки у вас знайдеться переможець, за якого варто буде пити. Я б охоче випив за його майбутнє, та не маю права — мушу готувати ще один заїзд. Аллан обов'язково піде з вами.— Він зиркнув у мій бік, дивуючись, що я так швидко потрапив у її сільце.