— Гар'я!.. Триш-триш!.. Гей!..
Вже нічого нема на вулиці, все щезло, як сон, пил потиху сідає на землю, а вечірнє повітря все ще тремтить живим акордом завмираючих звуків.
На землю глянули тихі зорі.
* * *
Сині стіни, в кутку бебехи, залитий пивом стіл. Тісний ванькирчик в Менделя.
— Не морочте мені, Хомо, голови — кажіть зараз: буде фабрика? Кажіть — буде?
Пиво піниться в зелених склянках і шумить в голові.
— Таже сказав, що буде.
—О! о! А нащо ж ви радите оддати Гафійку в найми?
—Раджу. Однаково пропаде дівка. Наїсть, нап'е вдома, тобі ж гірше буде... А їй одна доля: у наймах. Думаєш — возьме хто бідну? Посивіє дівкою. Наймай, коли люди трапляються. Завтра ж одведеш в Ямище до економа: добрий панок, щоб йому черви язик сточили. Що ж, будемо сватами? Того тебе й кликав до Менделя.
— Не кажіть мені про те, не люблю. Я й в мислі не мав такого.
— Наймай, Андрію.
— Облишіть, Хомо. Краще пиймо.
— Чого ти чванишся? Старці, злидні, животи з голоду присохли до спини, а воно приндиться... Кажу, наймай, каятимешся потім.
— Е, я такого не люблю. Нащо робити з писка халяву.
Андрій почервонів і встав з-за столу.
— Сиди… Може, не правда? Ти думаєш, що ти людина? Собака. Яке наше життя? Собаче. Та ти сиди.
Гудзь поклав Андрієві на плечі свої здоровенні руки і посадив. Потому наблизив до нього свій безвусий червоний од пива вид, од якого пашіло жаром.
— Ти не крути... Ти мені кажи: скільки літ прожив? П'ятдесят? Доживаєш віка? А де ж твої молоді літа, де твоя сила, покажи свою працю. Мозолі показуєш? Покажеш ще й горб... Цілий вік з тебе луску шкребли, а ти, воле, у плузі йди! Наша доля така — робім і грудьми, та не будемо людьми. Ти глянь на мене: гадаєш —— Хома перед тобою? — Худобина. Як став змалечку біля товару, так і досі. Цілий вік з худобою, сам худобиною став. Ціле життя хвости бачив замість людей: бабрався у гною, у гною спав, на гною їв, на купі гною й здохну. Я забув, як його у хаті сплять, стонадцять чортів йому у хвіст! Сорочка на тобі зашкарубла, як кора на дереві, штани умазані в волячу мазку, бо кров волам пускаю, рук не можу одмити з гною. Сяду з челяддю обідати, кожне од мене ніс верне — смердить. А ти гадаєш — пахне? Тікаю од людей — до волів тікаю. З волами розмовляю... Я до них говорю, журбу свою виливаю, а вони ремигають... та ревуть, та хвостами одвертають. Тільки в мене й розваги. А ти думав — жінка до мене заговорить та ще й пригорне... діти защебечуть... своя хата зогріє. Ха! За тими волами я посивів парубком, побила б їх морока. Тепер тішся на старість, щоб йому дихати не дало, щоб його понесло поверх дерева, на безголов'я! Щоб він головою наложив, нужда б тя побила!.. Сто сот крот його ма... Бодай...
— Гей, чого кричиш, чоловіче, чого лаєшся?
— Га? Лаюся чого? на душі легше... як нахмариться там — вилаюсь і легше... якби не лаявсь — згорів би. Таку злість в собі почуваю, аж душа пашить... як запече, як запече — так узяв би в руки довбню та й перебив би усіх. Ходив би од хати до хати — та й по голові, та й по голові. Одного за те, що п'є людську кров, а другого — що не боронить. А потому підпалив би, щоб усе вогнем взялося та попелом розвіялось, щоб тільки лишилась гола земля та ясне сонце...
Хома стояв у хаті високий, аж під стелю, очі його дивились кудись поза стіни, безвусий, зморщений, як у баби, вид скривився. Він аж тремтів. Потому раптом зів'яв, опустився на лаву і душком випив пиво.
Андрія взяло за живе. Він теж хотів, щоб його слухали, почули все його життя, як воно стало перед ним: отут, в тісному ванькірчику. Дожив до сивого волоса, а добра не зазнав, ой, ні...
— Я так міркую, Хомо, коли чоловік працює...
Але Хома знов сердився.
— Пропади ти пропадом... Одному все, другому нічого. Хіба я не бачив, як стара пані...
— Коли чоловік працює, він мусить за те щось мати. А як земля мені нічого не дає...
— ...Стара пані цілу зиму топила в грубах полотном, що лишилось од панщини...
— Ну, як земля нічого не дає — на чорта вона мені? Однаково мені, чи я наймит на своїй землі, чи на чужій. А все наймит. Правду ви...
— ...Злежалось полотно в коморах... Люди прохають — дайте хоч на сорочку,—хай праця людська не гине марно. Та ти слухай же бо.
— Слухаю, слухаю. Гей, чуєте, правду ви мовите: таки собаче життя маємо. Таж то висотали з мене всі жили. Таж то цілий вік свій напихав я чужу пельку. Ще як була фабрика, жив якось, а як згоріла...
— Авжеж погоріло, усе полотно згоріло.
— Яке полотно?
— Як — яке? Таж розказував.
— А — так-так... Ну, пиймо краще. За ваше...
— А як же з Гафійкою? Наймаєш?
— Та годІ вам. Пиймо.
— Ну, чорт із тобою, не хочеш, як хочеш.— Хома випив душком пиво і кинув склянкою об землю.
На бренькіт скла прибіг наляканий Мендель.
* * *
Було якесь свято. Гафійка сиділа на призьбі за хатою. Біля ніг її кружились кури і сокотали, до-поминаючись їжі. На призьбі лежала розгорнена книжка.
— Агуш, агуша, йдіть собі порпатися попід тином...— проганяла їх Гафійка.— Ну, чого сокочете, дурні? А ти чого, зозуляста, витягаєш шию та заглядаєш до рук? Я вже тобі давала їсти. Вам тільки аби їсти, дурні. Сердишся, що таке кажу? А от поспитай Марка, послухай, що розумні люди скажуть. Він би вам сказав: дурні, зроду-звіку дурні. Вам дають жменьку пшона, а забирають всі ваші яйця або ріжуть вас на юшку. А ти, півню, по-дурному тріпаєш крилами, храбруєш. Коли б ти був такий сміливий, як Марко, ти не дав би своїх дітей продавати панам на печеню. А може, ні? Ну, та ти півень, а Марко орел. Ти послухав би, що він каже... Він каже... Та що ти тямиш, ти нічого не розбереш... Бо коли б ти був розумніший, ти побачив би, що й люди такі, як кури... Ну, чого кудкудачеш, біленька? Чого смієшся? Думаєш, я не знаю, що у вас добре? Думаєш собі, що ти кохаєш, кого сама схочеш, а я мушу віддатися за Прокопа, бо мати мене за нього сватають? Дурна, дурна... Та нехай мене печуть, нехай ріжуть... нехай краще закопають мене в землю, чуєш ти, зозулястенька! Ну, пішла геть, коли головою крутиш, невірна! Не бійсь, Марко нікому мене не дасть... бо він орел... а над ним, знаєте, кури, вороння того, вороння... мало не заклюють... Коли й люди на його, і староста, і навіть тато нападаються... а він добра хоче людям. Не тато, а Марко... Чуйте ж, кури, який він добрий, Марко мій... за те його парубки й дівчата страх люблять... і слухають... А ти куди, проклятий? Агуш! бач — наслідив на книжці! Що мені Марко скаже, як побачить на ній півнячі сліди? Скаже: півень більше начитав, ніж ти... Ну, тепер усі гетьте, агуша, бо мені треба читати. Присунуся ближче до сонечка, хай і воно загляда в книжку, хай і воно читає... Ну, разом!..