Всі троє оселились в конторі у тих кімнатах, де жив економ. Жінка намагалась, щоб Прокіп ночував вдома, їй було чудно без хазяїна в хаті, але він й слухать не хотів: його обрала громада.
По ночах йому не спалось. Виходив з контори, пірнав у гущу осінньої ночі і прислухався, як калатав стукач навкруг подвір'я. Було чудно і радісно разом. Що недавно бачив у мріях, тепер здійснилось. Життя до людей повернулось лицем. Справедливість глянула у вічі. Не буде більше бідних і багатих, земля всіх нагодує. Народ сам скує собі долю, аби тільки не заважали. Оці будинки, покої, по яких перше блукала одна несита і загребуща людина — тепер підуть під школи. Тут будуть збиратись люди, там буде читання. Уява малювала інше життя, ніч розступилась, сяли вікна вогнями, гомін розпирав стіни, підіймав груди...
Ще не світало, а Прокіп будив наймитів, дзвонив ключами.
В руках у нього вічно біліла книжка. Він заводив у неї кожну народну копійку, кожне стебло. З села приходили люди.
— Ну, як там економія наша?
Всім було цікаво, як ведеться хазяйство, що управителі роблять. Що краще — чи поділити землю між люди, чи, може, гуртом оброблять поле і тоді вже ділити хліб. Маланка мало не пробі кричала, щоб швидше ділили. Всім поясняли, водили на тік, на обори, радились, на що ужити будинки.
— Тут би варто школу зробити, — говорив Прокіп.
Але Гуща йшов далі.
— Школу маємо вже, зробім краще народний університет.
Люди приставали на все, на школу й на університет. Нехай навчаються люди, не все ж панам.
Панас Кандзюба дививсь на поле, що простяглось од воріт і упиралося в небо, і все зітхав. Йому було досадно, що пан утік, що він не побачить "пана у постолах".
А по полю вічно блукали якісь фігури і чорніли на сірому небі. То нетерплячі міряли поле, щоб дізнатись, скільки прийдеться на душу.
Маланка, закасавши спідницю та вся зігнувшись, мов чапля, переставляла ноги по глеюватій ріллі.
* * *
Хома сміявся і погано сміявся.
— Стережете панське добро? Ха-ха! Пильнуйте, пильнуйте, щоб не пропало. Подякує пан, як поверне назад. Аякже...
Зеленкуваті очі скакали в нього, як жаби понад болотом.
— Він дума один із другим, що як пан втік, то вже й пропав. Якраз! Такий не згине. Нажене козаків повне село та й шусть у теплу хату. Спасибі вам, люди, що зберегли. На твоїй спині запише подяку. Ні, коли хочеш робити, то роби так, щоб він не мав охоти вертати, щоб йому пустка смерділа. Викури димом і вогнем... Зрівняй усе з землею, щоб було голе наче долоня...
Хома тицяв грубим пальцем в долоню.
— О!.. Як долоня.
Ті, що їм снились панські корови, завідські гуси та інше добро, ловили Хомине слово.
Бо таки правда. Коли б не вигадував Гуща, в них усе було б так само, як у людей. Ще чи ділитимуть землю, чи ні, хто його знає, а тимчасом яка користь людям?
Андрій здіймав скалічену руку.
— Де ж правда? Нам таке роблять, а ми ж що їм за те?
І поглядав на гуральню. Його дратувало, що вона ще стоїть, гордо підійма комин і бурха безжурно димом, наче сміється.
— Пан втік, а панича Льольо на насіння лишили. Нехай курить, пане добродзею, горілку. Хе-хе!
Хома сердито сапав.
— Атож. Так і буде стояти, що з нею зробиш?
Ну, Хома знав, що зробити. В нього справа коротка:
— Спалити.
І те "спалити" як вітер свистіло у нього в зубах. Було чудо, що гуральня досі стояла. Тільки мулила очі. Скрізь по селах покінчили з панами, скрізь димились руїни, а тут — гуральня. Куди не глянеш — вона. То комин упаде в око, то дим, як чорний кудлатий змій, тріпоче в повітрі. По ночах гуде свисток та горять вікна, як вовчі очі, і все так само, як досі, наче нічого не сталось. Що за мара? Тепер мужиче право, не панське. Скрізь погромили панів, та й так минулось. Навіть сторонні сміються. Коли б не Прокіп, не Гуща — давно зробили б кінець. А панич Льольо? Яка користь од нього? Як ссав народну кров, так буде і далі ссати. Андрія скривдив, невже чекати, поки і другим так само буде?
Андрій усім жалівся, але тепер його рука зробилась гаслом.
— Дивіться, що роблять з нами в гуральні!
Його брали за руку і уважно роздивлялись безпальчий цурпалок, наче бачили вперше.
Панський пастух вештався скрізь, і скрізь, де він з'являвся, його зелені очі ворушили народ.
Навіть прихильників Гущі.
— Хіба ми гірші за других?
* * *
В середу знали, що се буде в четвер. Хома ходив од хати до хати...
— Як вдарять у дзвони — виходь. Хто не вийде, буду палити.
Він був рішучий; видко було, що він не жартує.
Пізно світилось проти п'ятниці світло, як в великодну ніч. Люди мовчки готували сокири, кілки, залізні лопати. Дитячі очі стежили з печі за кожним рухом старших.
Часом, коли лопата задзвеніла, зачеплена кимсь, або впав лом, усі жахались. Що, вже? Серед напруження й тиші часом раптом здригалось повітря, немов од дзвонів.
— Тс! Тихо!!
Прислухались і, не вірячи самі собі, одхиляли сінешні двері або висували голови за поріг. Холодна дрібненька мряка сіялась з неба. Було вогко, непривітно і тихо. Здавалось — кінця сьому не буде. Нехай би вже врешті подали знак, коли се неминуче. А може, Хома збрехав, налякався і нічого не буде? Верталися в хати, блукали з кутка в куток і ще раз обдивлялись наготовлену зброю.
Однак дзвони несподівано впали. Мідь струснула осінню мряку і розсипалась по всіх кутках. Нарешті! Всім стало легше. Виходили з хат, збивались в купи і поспішали. Збуджені раптом з холодного сну, дзвони хрипло кричали і гнали вперед вузлуваті фігури, покручені непомірною працею, сю в одно злиту з пітьмою масу важких лантухуватих тіл, скривлених ніг, твердих, як довбні, рук.
Перед гуральнею юрба спинилась. Великий мурований дім, де жив панич Льольо та містилась контора, важко сірів на чорному небі, холодний, погаслий, і тільки одно вікно тьмяно світилось, як око напіводкрите. Зате гуральня нахабно сміялась рядом червоних вікон і гордо пахкала димом.
Хома ходив між людьми, ще нерішучий, наче не знав, з чого почати. А біля дому був уже рух. Хтось біг під стіною, злазив на сходи, і чутно було, як гримнули двері. Потому вікно погасло і знов засвітилось. Дзвони хилитали дрібненьку мряку, бились і розривались, а в пітьмі драгліла юрма. Раптом одчинилися двері і звідти почулось тривожне.