Зразу стало їй холодно, а опісля — сама не знала, як се прийшло,— почала плакати. Тихо, але цілою душею. Її перемогло знов те щось, що пригадувало образи, переходило в тони і немов душило...
Він, побачивши, що вона плаче перестав грати і дивився на неї здивований. Опісля кликав. її до себе.
Вона не рухалася... Він підійшов до неї... Вона притиснула долоні до лиця і не рухалася, немов мертва...
Він схилився над нею.
— Ти плачеш?
Мовчала.
Він зсунув їй лагідно руки з лиця і подивився в очі.
— Що тобі?
Вона не відповідала.
— Чого ти плачеш?
— Бо так...
— Тобі сподобалась музика? — питав він голосом чогось зміненим.
— Я... не знаю...
— Але ти любиш, як грають... правда? — казав він далі і так лагідно, немовби мав перед собою заполохану пташину.
— Я... не знаю... люблю, люблю!
— Штука, котру я тепер грав, зветься "Impromtu phantasie" Шопена. Чи затямиш собі сю назву?
— Наколи повторю... то затямлю.
— Коли будеш вчитися музики, то зможеш її грати, одначе пам’ятай — грати її тоді як будеш вже мати більше як двадцять років... Чуєш?
— Чую...
Опісля взяв її голівку в свої руки і дивився довго в її великі, сумні, заплакані очі.
Якийсь несказанно смутний усміх програв хвилину по його устах.
— Я думаю, — говорив він більше до себе, — що ти будеш її краще грати, ніж я, далеко краще!..
Опісля оглянув її руки і поцілував їх.
— Мені можеш позволити, будуча славо! — сказав він.
* * *
Коли виросла, була майже гарна.
Вона любила чи одного, пристрасно, з пожертвуванням, майже з божевільною любов’ю, однак вона була віроломна натура, — значить, не любила нікого довго. Вона й не подобалася довго мужчинам; її не бажав ніякий мужчина за жінку. Вона була розумна, дотепна, незвичайно багата натура. Займалась малярством, писала, старалась усіма силами заспокоїти жадобу краси.
Чому се їй ніколи не вдавалось?
Відповісти на се питання було б так само тяжко, як і на те, чому і її ні один мужчина не любив довго. Мабуть не мала вона в собі того, що прив’язує буденних людей на довгий час. Була занадто оригінальна, замало нинішня і не мала в собі нічого з "плебейськості".
Чи, може було се щось інше?
Може...
Вона стала лише половиною тим, чим обіцювала стати дитиною...
* * *
Я сама — то та "звихнена слава".
Я вижидаю щастя щодня і щогодини.
Я відчуваю, як життя лежить переді мною не як щось сумне, безвідрадне, важке до переконання, але як би один пишний, святочний день, гаряче пульсуючий, приваблюючий, широкий, пориваючий образ або немов яка соната.
Так, немов музика.
Солодкі, упоюючі, сумовиті звуки. Роздразнюючі, пориваючі, покликуюючі, вбиваючі... а одначе!... одначе...
Я не вчилася музики ніколи.
Я ніколи, ніколи не могла "Imprmtu phantasie" сама грати!! Але коли чую її, як другі грають, то душа моя наповнюється слізьми. Що се таке?
Що се є, що крізь усей той блиск, котрий хвилює так розкішно крізь мою душу... в’ється щось, немов жалібний креповий флер! І що я помимо того, що в моїх жилах пливе кров будучини, не маю будучини, не маю і житті своїм полудня?
* * *
Коли чую музику — готова вмирати.
Стаю тоді божевільно-відважна, стаю велика, погорджуюча, любляча...
Що й залежить на мені, коли лиш музику чую!..
1894
[1] — Фантазія-експромт (фр.).
[2] — Тихо (іт.)