Тепер я вже не знаю, чи той чоловік, думки якого я намагаюся відтворити, сам вважав себе щасливим, бо зараз, коли я від кожного почуття вимагаю значно більшого змісту й наповненості, мені складно оцінювати свої тодішні емоції. Але я можу з певністю стверджувати, що точно не відчував себе нещасним, адже майже всі мої бажання виконувалися, а всі вимоги до життя задовольнялися. Але те, що я звик діставати від долі все, чого хотів, і не хотіти більше, ніж можу отримати, і спричинялося до відсутності напруги, моє існування здавалося позбавленим життєвої сили. Часом напівсвідомо у мені прокидалося досить дивне бажання – точніше, навіть не саме бажання, а прагнення хотіти більшого, потребувати чогось сильніше, нестриманіше, палкіше, інтенсивніше відчувати життя і, можливо, страждання. Я замешкав у занадто ідеальному світі, за допомогою досконалої техніки виключив із нього будь-який опір, і ця відсутність перешкод приспала мою життєздатність. Я давно помічав, що мені все рідше чогось хочеться, а навіть якщо з'являються якісь бажання, то щоразу слабші, ніби мої почуття застигли і я – мабуть, найкраще це висловити саме так – страждаю від душевного безсилля, нездатності жадібно насолоджуватися життям. Я помітив це спершу на дрібницях. Зауважив, що все частіше і частіше пропускаю гучні театральні прем'єри, замовляю книги, які мені хвалили, а потім вони тижнями лежать неторкнуті на моєму письмовому столі, механічно продовжую збирати свої колекції, купую скло та антикваріат, але потім навіть не знаходжу часу впорядкувати новопридбане, а часом під час купівлі чогось, що давно шукав, не відчуваю якоїсь особливої радості.
По-справжньому я усвідомив повільне згасання своєї життєвої енергії під час однієї конкретної події, деталі якої ще дуже добре пам'ятаю. Це трапилося влітку, того літа я через ту саму описану вище лінь і відсутність бажання пізнати щось нове нікуди не виїздив із Відня. І ось раптом отримав листа з одного курорту, листа від жінки, з якою у мене вже три роки тривав любовний роман і я навіть думав, що кохаю її. Це був дуже сумбурний лист на чотирнадцяти сторінках, і в ньому вона повідомляла мені, що познайомилася з чоловіком, який тепер важить для неї багато, можна навіть сказати, що став для неї всім, і вони збираються восени одружитися, тому наші стосунки повинні припинитися. Вона зовсім не шкодує про час, проведений зі мною, навпаки, згадує його з приємністю, думка про мене супроводжуватиме її на шляху до створення сім'ї, спогад про мене буде найсвітлішим спогадом усього її попереднього життя, і вона сподівається, що я пробачу їй це раптове рішення. Після такого ділового повідомлення у листі містилися численні справді зворушливі запевнення і клятви, прохання не ображатися на неї і не дуже страждати через цей раптовий розрив, благання не стримувати її силою і не робити ніяких дурниць. Ближче до кінця рядки цього послання ставали все більш емоційними, вона бажала мені знайти їй достойну заміну і не сумнівалася, що я невдовзі зустріну кращу за неї, вимагала, щоб я негайно написав їй, бо вона переживає, як я сприйму листа. А в самому кінці була ще приписка простим олівцем нашвидкуруч: "Не роби нічого необдуманого, зрозумій мене, пробач мені!" Я прочитав послання і спочатку був здивований повідомленням, потім погортав сторінки і перечитав удруге, цього разу відчуваючи насамперед сором, і цей сором дедалі зростав, ставав усвідомленим і поволі перетворювався на страх. Річ у тому, що в мене у душі не ворухнулося жодне з тих сильних і цілком природних у такій ситуації почуттів, які моя кохана сподівалася пробудити в мені, я не відчув навіть натяку на щось схоже. Я не страждав через розрив, не був лютим на неї, не кажучи вже про те, щоб хоча би на мить подумати про якесь насильство над нею чи над собою. І ця відсутність емоцій була занадто дивною, щоб не злякати мене. Ось від мене пішла жінка, яка протягом кількох років супроводжувала мене у житті, тіло якої спліталося з моїм, а її подих я відчував поряд зі своїм довгими ночами, але в мені ніщо не здригнулося, ніщо не опирається цьому, не виникає бажання відвоювати її назад, жодне з моїх почуттів не нагадує те, що інстинктивно сподівалася викликати у мені колишня коханка і що відчув би на моєму місці кожен нормальний чоловік. У цей момент мені вперше стало ясно, як далеко просунувся в мені процес застигання почуттів, – я пересувався по життю, ніби плив по воді за швидкою течією, не мав жодних коренів, ні за що не зачіпався і точно знав, що цей холод в душі був чимось мертвим, трупним, ще позбавленим гнилого запаху розкладання, але вже безнадійно закам'янілим. Ця моторошна відсутність почуттів була моментом, який передує тілесній смерті і видимому зовнішньому розпаду.
Відтоді я почав спостерігати за собою і за дивним омертвінням власної душі, ніби хворий за своєю хворобою. А незабаром після цього помер мій друг, і я ішов за його труною, а сам уважно дослухався до своїх почуттів, сподівався дочекатися, коли всередині ворухнеться щось на зразок жалоби, відчуття, схоже на те, яке бувало в дитинстві, коли я назавжди втрачав близьких людей. Але ніщо не ворухнулося, і я здався сам собі скляним предметом, крізь який пропливають речі і не затримуються всередині, і хоч як я намагався примусити себе тоді чи згодом відчути хоча б щось, пробував навіть переконати себе раціональними доказами, але внутрішня застиглість так і не сколихнулася, в ній не пробудилося жодне живе почуття. Я втрачав друзів, у моєму житті з'являлися і зникали жінки, а відчував я не більше, ніж людина, яка сидить біля вікна і спостерігає за дощем надворі. Між мною і людьми виросла невидима скляна стіна, яку я при всьому своєму бажанні не міг зруйнувати.
І хоча я чітко усвідомлював це, все одно не відчував жодного занепокоєння, бо, як я вже казав, речі, що стосувалися мене самого, хвилювали мене настільки ж мало, як і те, що стосувалося інших. Мені не вистачало почуттів навіть для страждання. Достатньо було того, що мій ґандж настільки ж малопомітний зовні, як, скажімо, звичайна чоловіча імпотенція, зауважити яку можливо лише у відповідній інтимній ситуації. Тож я докладав усіх зусиль, аби старанно виражати удаване захоплення чи перебільшене співчуття і таким чином примусити оточення не помічати, наскільки байдужим і омертвілим стало все у мене всередині. Зовні все виглядало так, ніби я продовжую існувати радісно та безтурботно, як і раніше. Ніщо в моєму житті суттєво не змінилося. Непомітно минали тижні та місяці, поволі накопичувалися у роки. Одного ранку я побачив на скроні сиву волосину і зрозумів, що моя юність закінчилась і готується відійти в минуле. Хоча насправді те, що інші називали юністю, завершилося в мені вже дуже давно. Тож прощання виявилося не надто болючим, бо навіть власну молодість я тепер любив не так уже й сильно. Мої вперті почуття мовчали навіть тоді, коли йшлося про дуже важливі для мене речі.