– Це я повинен дякувати, – сказав я і сам здивувався, скільки щирості було в моєму голосі. – Якби ви відвели мене в поліцію, я би пропав. Змушений був би застрелитися, а ви б нічого з цього не мали. Так буде краще для всіх. Тому я зараз піду на правий бік вулиці, а ви йдіть на протилежний. Добраніч.
Вони знову помовчали якусь мить. Тоді один із них сказав:
– Добраніч.
За ним інший, а останньою – повія, яка весь цей час продовжувала стояти у темряві. Це прозвучало з теплотою, від усього серця, ніби справжнє побажання. Відчувалося, що кожен із них у глибині душі симпатизує мені і ніколи не забуде цієї незвичайної миті. Коли вони опиняться у в'язницях або лікарнях, можливо, згадають цей епізод, а отже, щось від мене залишиться жити в їхніх душах, мені вдалося дати їм щось справді цінне. І це задоволення того, хто дарує, наповнило мене вщерть, як досі не наповнювало жодне інше відчуття.
Я пішов сам-один темною алеєю до виходу з Пратера. Усе, що гнітило мене, зникло геть, і я насолоджувався досі не знаною повнотою відчуттів, ніби зниклий безвісти, який знову повертається у безкінечність світу. Мені здавалося, що все на світі існує тільки для мене одного і що я пов'язаний з усім у цьому світі. Довкола мене чорними стовпами юрмилися дерева, вони шаруділи щось мені, і я любив їх. У небі блищали зорі, і я вдихав їхні білі вітання. Звідкись почувся спів, і мені здалося, що співають для мене. Раптом усе довкола належало мені, відтоді, як я зламав коросту довкола свого серця і відчув усю повноту і радість давання і розтрачування. Раптом я усвідомив, наскільки легко дарувати людям задоволення і тішитися разом з ними: достатньо просто широко розплющити очі і захотіти, і тоді живий потік енергії потече від людини до людини, переливатиметься з висот у низини, а з глибин пінитиметься знову до безкінечності всесвіту.
Біля виходу з Пратера, поряд із майданчиком для екіпажів, я побачив утомлену жінку, яка торгувала дрібним крамом. У її кошику лежала запилена випічка, кілька фруктів – мабуть, вона сиділа там від ранку, схилена над своїм добром, і все за якихось кілька дрібняків, тепер утома пригнула її додолу. Чому б і їй не порадіти, коли я радію, – подумав я собі? Я взяв із її кошика невеличкий хлібець і поклав на її долоню банкноту. Вона заквапилася шукати решту, але я вже пішов геть, встиг лише побачити, як вона застигла від несподіванки, як різко випросталася її згорблена постать і розкритий у радісному здивуванні рот проговорював мені вслід тисячі найкращих побажань. Я тримав солодкий хлібець у долоні і підійшов до коня, який втомлено стояв у своїй запряжці, він також стрепенувся, пирхнув і привітно подивився на мене. У його змученому погляді теж була подяка за те, що я погладив його рожеві ніздрі і дав йому хлібець. І мені захотілося продовжувати у тому ж дусі. Давати людям радість і спостерігати, як кілька звичайних срібних монет або розфарбованих клаптиків паперу можуть позбавити когось страху, турбот, подарувати хороший настрій. Чому я не зустрів жодного жебрака? Чому не було вже на вулицях дітей, які б хотіли побавитися повітряними кульками, що їх утомлений і роздратований каліка, який кульгав на одну ногу, ніс додому і був у розпачі через поганий виторг довгого і спекотного дня. Я підійшов до нього.
– Дайте мені ваші кульки.
– Десять гелерів штука, – з недовірою відповів він, не розуміючи, що цей елегантний дивак серед ночі збирається робити з повітряними кульками.
– Давайте всі, – сказав я і дав йому десять крон.
Він відступив на крок назад, подивився на мене вкрай здивовано, але потім віддав шворку від кульок. Рука його тремтіла. Я відчув, як кульки тягнуть мене за палець, хочуть полетіти геть, на волю, високо у небо. Тож уперед, летіть, куди вам хочеться, будьте вільними! Я відпустив шнурок, і кульки зірвалися у височінь, ніби численні кольорові місяці. Зусібіч збиралися люди, дивилися в небо і сміялися, з темряви виходили закохані парочки, візники били нагайками по землі і кликали один одного, клацаючи пальцями, усі показували на зграйку кульок, які літали високо понад деревами і дахами. Усі раділи і тішилися з моєї дивакуватої витівки.
Чому я ніколи раніше не знав, як легко і як приємно давати людям радість! Раптом крадені банкноти знову почали пекти всередині гаманця, вони тягли мене за пальці, наче шворки від повітряних кульок: вони також хотіли полетіти геть від мене кудись у невідомість. І я витяг їх із гаманця – крадені у Лайоша і свої власні, бо я вже перестав розрізняти їх, як перестав і відчувати провину за собою, взяв у руку і готовий був віддати кожному, хто захоче взяти у мене одну. Я підійшов до двірника, який мляво замітав порожню Пратерштрассе. Він думав, що я хочу запитати його, як пройти до якоїсь маленької вулички, і похмуро подивився на мене: я усміхнувся йому і дав двадцять крон. Він здивовано дивився на мене, нічого не розуміючи, але потім узяв і чекав, що я вимагатиму за це. Але я тільки всміхнувся йому і сказав:
– Купи собі за них щось.
І пішов далі. Я озирався на всі боки, шукаючи когось, хто б хотів щось від мене. Але нікого не було, лише якась повія заговорила зі мною, і я дав їй купюру, ще дві – ліхтарнику, наступну я кинув у відкрите вікно пекарні у півпідвалі і прямував далі, а за мною тягнулися здивування, подяка, радість. Урешті я почав розкидати гроші по банкноті і пачками просто на вулицю, на сходи церкви, мене тішила думка про те, як тішитиметься яка-небудь старенька, знайшовши перед вранішньою службою сто крон, як дякуватиме Богу, чи як радітимуть знахідці бідний студент, служниця чи робітник. Так само радів цієї ночі я, коли знайшов сам себе.
Я вже не міг би сказати, де і як я порозкидав гроші, банкноти, а потім і срібні монети. Мені було млосно й приємно, як після любощів із жінкою, а коли відлетіли геть останні папірці, я відчув таку неймовірну полегкість, ніби раптом навчився літати, відчув якусь незнану досі свободу. Вулиця, небо, будинки – все раптом злилося воєдино у цілком новому для мене відчутті володіння ними і зв'язку між ними. Ніколи раніше, навіть під час найбільш яскравих моментів свого минулого, я настільки чітко не усвідомлював, що всі ці речі насправді існують, що я сам живу, і що їхнє життя і моє – це єдине ціле, велике, грандіозне, у якому ніколи не буває достатньо щастя і збагнути яке може тільки любов, тільки жертовність.