І хоча я звик почувати себе вільно, тепер сидів напружений і перераховував червоні і чорні квадрати на скатертині стола, аж поки знову не прийшов кельнер. Я розрахувався і піднявся зі свого місця, залишивши ледь надпитий кухоль пива, ввічливо попрощався. Мені відповіли так само ввічливо і здивовано, і я, навіть не озираючись, був переконаний, що варто повернутися до них спиною, як вони відчують полегшення від того, що позбулися чужинця, і за столом відновиться попередня жвава та невимушена атмосфера і знову запанує затишок.
І я, ще більш спраглий, затятий і зневірений, знову повернувся у людський натовп. Людей надворі за цей час поменшало, натовп уже не був таким густим ані під деревами, які чорними свічками впиралися у темряву неба, ні у світлі вогнів каруселі, усі поволі розходилися з площі. Змінився і галас цієї людської маси: він більше не був таким монолітним, глибоким і потужним, а розділився на численні тихіші звуки, які час від часу зовсім заглушала музика, яка вибухала тепер різкими і несподіваними хвилями, ніби намагалася затримати тих, хто йшов додому. Змінився і сам натовп: діти з повітряними кульками і пачками конфеті пішли додому, а разом з ними і святково вбрані батьки. Тепер довкола чулося більше нетверезих вигуків, хлопці похитувались, але продовжували йти вперед, ніби в пошуках подальших пригод, усе більше п'яних виходило на центральну алею з бічних доріжок парку; за той час, поки я сидів за пивом у кнайпі, цей дивний світ став ще більш примітивним. Але якраз ця фосфоризована атмосфера нахабства та небезпеки подобалася мені більше, ніж попередня недільно-міщанська. Інстинкт, який прокинувся в мені, відчував спорідненість із цими підозрілими постатями, які походили з найнижчих верств суспільства, вони вешталися парком і шукали чогось, а я відчував у них відображення себе, адже вони також були неспокійні та прагнули пригод і хвилювання. Але я заздрив навіть їм, цим обідраним хлопцям, за відкритість і невимушеність їхньої поведінки, бо сам я стояв, як стовп біля каруселі, затамувавши подих, неспокійний і пригнічений тиском накопичених всередині емоцій, нездатний вичавити з себе муку мовчання, неспроможний поворухнутися, покликати когось, промовити хоча б слово. Я стояв і дивився на площу, на вогні каруселі, розглядав темряву зі свого освітленого острівця, із затятим очікуванням вдивлявся у кожного перехожого, який на мить зупинявся біля каруселі, приваблений яскравим світлом. Але їхні очі дивилися повз мене. Ніхто не хотів мати зі мною справи, ніхто не хотів полегшити моїх страждань.
Я знаю, було б божевіллям намагатися описати або пояснити комусь, чому я, освічений і вишуканий світський чоловік, багатий, незалежний, знайомий з найкращими людьми мільйонного міста, простояв цілу годину біля каруселі, яка скрипіла і порипувала, спостерігав, як вона обертається – двадцять, сорок, сто разів підряд, але так і не зрушився з місця, слухав ті самі примітивні польки і вальси та спостерігав за ідіотськими розмальованими дерев'яними кінськими головами, які проїздили повз мене. І все це тільки через якусь затяту впертість, магічну ілюзію того, що я здатен примусити долю коритися моїм бажанням. Я знаю, що мої вчинки тоді були безглуздими, але у цій безглуздій упертості була сила відчуттів і така напруга всіх м'язів, яку людина може відчути хіба що перед самою смертю, наприклад, під час падіння з висоти. Усе моє життя, яке було таким порожнім, враз повернулося до мене і заповнило мене цілком, до болю стиснуло горло. І хоча моя ідея стояти на місці, аж поки хтось не визволить мене від цього ступору словом або хоча б поглядом, була цілковито божевільною і мучила мене, я насолоджувався цією мукою. Цим стоянням я ніби покутував гріхи свого попереднього життя, не так навіть крадіжку, як тупість, яловість, безглуздя мого дотеперішнього життя, і я дав собі слово не піти з цього місця раніше, ніж доля дасть знак, що відпускає мене.
Ніч поволі опускалася на землю. Будки з розвагами одна за одною гасили світло, і темрява підповзала все ближче, ніби повінь, ось вона ковтнула світлу пляму на галявині з травою: острівець світла, на якому я стояв, ставав усе самотнішим, і я вже починав тремтіти від холоду і все частіше зиркати на годинник. Ще п'ятнадцять хвилин, і розмальовані дерев'яні коні зупиняться, червоні та зелені лампочки на чолі кожного з них згаснуть, шарманки припинять своє квиління. І тоді я опинюся в темряві, сам-один, посеред нічного шарудіння, всіми забутий і покинутий. Із усе більшим неспокоєм я дивився на ледь видну в темряві площу, на якій тепер лише зрідка з'являлися поодинокі парочки, що квапилися додому, або п'яні хлопці, хитаючись, брели в невідомому напрямку. Але у тіні навпроти ще тремтіло якесь приховане життя, неспокійне і тому цікаве. Часом повз мене проходили чоловіки, стиха посвистуючи або прицмокуючи. А якщо вони слухалися поклику з темряви, то потім у тіні чулися жіночі голоси і вітер доносив уривчастий сміх. Інколи фігури визирали з темряви на освітлену частину площі, але відразу ж знову ховалися, щойно до якогось ліхтаря наближалася гострокутна фуражка охоронця порядку. А коли той проходив далі, таємничі постаті знову активізувалися, і вже незабаром я міг розгледіти декого з них, настільки близько вони наважувалися підступитися. Це дно нічного світу, бруд, що залишився після денного людського потоку: кілька повій з тих найбідніших, у яких не було навіть власного ліжка і яких гнав на вулиці голод або якийсь мерзотник – удень вони спали на чиємусь матрасі, а вночі тинялися вулицями і за дрібняки пропонували всім охочим свої висохлі, спотворені і зужиті тіла, вони ховалися в темряві, гнані поліцією, полювали і водночас намагалися самі не стати здобиччю поліції. Вони тинялися біля останнього освітленого місця, ніби голодні пси, і вишукували хоч якихось чоловіків, нехай навіть найостанніших п'яничок, чию хтивість вони готові були задовольнити навіть за крону або дві, щоб потім купити гарячого вина у якомусь кафе і підтримати у собі слабку іскру життя, якій незабаром і так судилося згаснути десь у лікарні або в'язниці. Я з жахом дивився, як із темряви виповзають ці голодні постаті, цей мулистий осад, що залишився після того, як пішов геть недільний натовп. Але і цей мій жах мав у собі щось магічне, якусь симпатію до цих істот, адже навіть у такому брудному дзеркалі я впізнавав давно забуті власні переживання: це був страшний і болотистий світ, у якому я побував багато років тому, а тепер він знову нагадав про себе тьмяним блиском. Дивовижно, які речі відкривала переді мною ця незвичайна ніч, вона знімала з мене всі покрови і виставляла на світло найпотаємніші мої пристрасті, найвіддаленіші закутки мого минулого! Невиразні спогади про давно минулі юнацькі роки, коли мій несміливий погляд магічно притягували такі постаті, спогад про момент, коли я вперше піднявся скрипучими і вологими сходами слідом за однією такою, до її ліжка, – і раптом, ніби блискавка розкраяла навпіл нічне небо, я чітко побачив перед собою кожну найдрібнішу деталь того забутого моменту, репродукцію на стіні над ліжком, амулет на її шиї, я знову відчув гарячку, що охопила мене тоді, млосну непевність, огиду і першу чоловічу гордість. Від усього цього моє тіло раптом здригнулося. І раптом ніби полуда спала з моїх очей, – не знаю, як описати це відчуття нескінченності! – я раптом зрозумів усе, що примушувало мене відчувати таке пекуче співчуття до цих нещасних істот. Мій інстинкт, який загострився після скоєння злочину, розумів цих голодних і замерзлих жінок, так ніби я сам побував у їхній шкурі, я відчував спорідненість із ними, бо так само був готовий прийняти кожен доторк чужої, випадкової пристрасті. Мене тягнуло до них, немов магнітом, а гаманець із вкраденими грошима раптом почав пекти груди, щойно я відчув нарешті у темряві істот, людей, теплих, живих, наділених здатністю розмовляти, які хотіли чогось від інших істот, можливо, і від мене, а я ж тільки й чекав на те, щоб віддати себе комусь, відчував невтолиму спрагу спілкування. І тут я раптом збагнув, що саме тягне чоловіків до повій, що це рідко буває лише хтивість, сверблячка набряклого тіла, а значно частіше – страх перед самотністю, перед страшним відчуттям власної недоречності, ізоляції, яка так часто мучить людей і на яку сьогодні вперше наштовхнулися мої загострені відчуття. Я пригадав, коли востаннє зі мною відбувалося щось схоже: це було в Англії, у Манчестері, одному з цих сталевих міст під тьмяним небом, які голосно гудуть, мов підземна залізниця, але в яких холодно від самотності, що проникає крізь пори шкіри просто в кров. Я жив там три тижні у родичів, вечорами тинявся по барах і клубах, відвідував найрізноманітніші концерти, і все тільки для того, аби відчути хоч трохи людського тепла. І ось там одного вечора я познайомився з істотою, чию вуличну англійську я майже не розумів, але потім ми опинилися в її кімнаті й усміхалися одне одному, ніби не чужі, поряд зі мною було тепле живе тіло, по-земному близьке і м'яке. Від цього холодне і чорне місто відступило, розчинилося у темряві галасливої самотності, і все це тільки завдяки зовсім чужій істоті, яка розтопила цю кригу, моє дихання враз стало легким і вільним, я відчув радість життя у цій сталевій клітці. Як важливо таким самотнім і замкнутим знати, що їхній страх усе ще можна зупинити, що існує опора, за яку можна вхопитися, навіть якщо ця опора вже забруднена численними руками та поіржавіла. Але я зовсім забув про це у момент абсолютної самотності, яка мучила мене тієї ночі, забув, що десь, у якомусь віддаленому закутку завжди чекають найбільш упосліджені, готові відповісти на кожен порив, заспокоїти будь-чию тривогу, остудити будь-яку гарячку за невеличку суму грошей, яка завжди є занадто незначною платою за те неймовірно потрібне, що вони дають, за їхню вічну готовність офірувати себе, цей найбільший дарунок простої людської присутності.