Було вже темно, але вся палуба землечерпалки й обличчя людей світилися ніжним сяйвом.
— Агов! — гукнув чоловічий голос. — Є там пан Кузенда?
— Тут! — промовив Кузенда херувимським голосом. — Піднімайтесь сюди, брати жандарі! Я знаю, що на мене заявив шинкар із Штеховиць.
На палубу піднялися два жандарми.
— Котрий з вас Кузенда? — спитав старший чином.
— Це я, — відказав Кузенда, підносячись трохи вище. — Прошу, пане вахмістре, йдіть сюди, нагору.
І враз обидва жандарми теж піднеслись у повітря й попливли вгору до Кузенди. Їхні ноги розпачливо намацували якусь опору, руки хапались за невідчутне повітря, чути було їхній частий, здушений віддих.
— Не бійтеся, жандарі, — велично промовив Кузенда, — молітеся вслід за мною: "Боже-отче, ти, що втілився в це судно..."
— Боже-отче, ти, що втілився в це судно... — хрипким голосом повторив старший жандарм.
— Боже-отче, ти, що втілився в це судно! — заголосив пан Гудец, падаючи навколішки, і до нього приєднався хор голосів.
РОЗДІЛ IX
Свято
Редактор Циріл Кевал, місцевий репортер празьких "Лідових", того дня надів чорний костюм і зразу по шостій годині вечора подався на Штваницю, щоб написати репортаж про урочисте відкриття нової Центральної карбюраторної електростанції для освітлення Великої Праги. Він пропхався крізь юрби цікавих, що затопили весь Петрський квартал, і крізь три ряди охорони проник аж до невеличкої бетонної споруди, обвішаної прапорами. З середини споруди чути було лайку монтажників — вони, звісно, не впоралися вчасно і тепер квапилися надолужити згаяне. Вся електростанція була схожа більше на громадську вбиральню. Біля неї, замислений, трохи схожий на заглиблену в філософські роздуми чаплю, походжав старенький редактор Чванчара з газети "Село".
Пан Чванчара ласкаво звернувся до молодого газетяра:
— Побиймося об заклад, пане колего, що сьогодні щось станеться. Я ще не бачив таких свят, щоб на них не скоїлась якась несосвітенна дурниця. А я, лебедику, вже сорок років газетяр.
— Метре, — докинув Кевал, — от диво, так диво, правда? Оцей ось будиночок освітлюватиме всю Прагу, і рухатиме трамваї та поїзди за шістдесят кілометрів, і тисячі фабрик, і...
Пан Чванчара скептично труснув головою.
— Побачимо, колего, побачимо. Нас, стару гвардію, вже ніщо не здивує, хоча... — тут пан Чванчара стишив голос до шепоту. — Завважте, колего, що тут навіть запасного карбюратора нема. Якби оцей поламався або, скажімо, його висадили в повітря, тоді... розумієте?
Кевала взяла досада, що він сам не дійшов до такої думки, і він став суперечити:
— Це виключено, метре. Я маю надійну інформацію. Ця електростанція поставлена тільки про людське око. Справжня станція десь інде; вона... вона... — шепотів він, показуючи пальцем собі під ноги. — Я не маю права казати, де. Ви помітили, метре, що в Празі весь час перебруковують вулиці?
— Вже сорок років, — задумливо відказав пан Чванчара.
— Отож, отож, — натхненно брехав Цйріл Кевал. — Розумієте, з воєнних міркувань. Величезна система підземних ходів. Склади, порохові погреби і так далі. Я маю цілком певну інформацію. Шістнадцять карбюраторних підземних фортів навколо Праги. Нагорі ані сліду, тільки футбольне поле, кіоск з газованою водою або патріотичний пам'ятник, хе-хе, розумієте? Через це ж і споруджують стільки пам'ятників.
— Юначе, — зауважив пан Чванчара. — Що там знає нинішнє покоління про війну! От ми б могли дещо розказати... Ага, он уже приїхав пан староста.
— І новий військовий міністр. Бачте, я ж вам казав. Ректор політехніки. Генеральний директор МЕАТ. Верховний рабин.
— Французький посол. Міністр громадських робіт. Колего, давайте пропихатися всередину. Архієпископ. Італійський посол. Голова верховного суду. Президент спортивного товариства "Сокіл". Ось побачите, колего, що когось забули запросити.
В ту хвилину Циріл Кевал поступився місцем якійсь дамі, а через те його відтіснили від старійшини газетярів і від входу, куди безперервним потоком ринули запрошені персони. Враз залунали звуки національного гімну, прогриміла команда почесній варті, і в супроводі почту з державних мужів у циліндрах та мундирах по червоному килимку ввійшов до будиночка глава держави. Пан Кевал зіп'явся навшпиньки, проклинаючи свою галантність: "Тепер, — сказав він собі, — я вже нізащо не пропхаюсь туди. Чванчара правду каже, — міркував він далі, — неодмінно щоразу втнуть якусь дурницю. Збудували таку маленьку будочку для такого великого свята! Ну що ж, Чеське телеграфне агентство розмалює все, придумає й якусь приправу: "глибоке зворушення", "грандіозний прогрес", "стихійні овації главі держави".
Гомін у будиночку раптом затих, і хтось почав торохтіти урочисту промову. Пан Кевал позіхнув і з руками в кишенях обійшов будиночок. Уже смеркало. Поліцаї були в білих рукавичках і з парадними кийками. На набережних тиснява. Урочиста промова занадто довга, як завжди. А хто це, власне, виступає?
Враз Циріл Кевал побачив у задній стіні будиночка, метрів на два від землі, віконце. Він озирнувся, підплигнув, ухопився за грати й підтяг свою кмітливу голову до віконця. Ага, це промовляє пан староста Великої Праги, червоний, мов буряк; поряд стоїть пан Г. X. Бонді, голова правління МЕАТ, як представник підприємців, і кусає губи. Глава держави поклав руку на пускову ручку машини, щоб на поданий знак натиснути її; в ту мить спалахне святкова ілюмінація в усій Празі, заграють оркестри, злетять у повітря фейєрверки. Міністр громадських робіт нетерпляче крутиться: очевидно, після старости має виступати він. Якийсь молодий офіцер смикає себе за вусик, посли прикидаються, ніби вони поглинуті промовою, хоч насправді не розуміють ні слова з неї; два делегати від робітництва навіть очима не кліпають; одне слово, все йде як по маслу, сказав собі пан Кавал і сплигнув додолу.
Потім п'ять разів оббігав усю Штваницю, вернувся до електростанції й знову підстрибнув до віконця. Пан староста ще говорив. Як слід напруживши слух, Кевал почув: "Уже наближалась білогорська катастрофа ..." Сплигнув додолу, сів осторонь і закурив. Було досить темно. Вгорі між гіллям дерев заблищали зірки. Дивно, подумав Кевал, що й вони не чекали, поки глава держави натисне ручку, а засвітились самі. А Прага вся була темна. Чорною стрічкою ринула Влтава, не розіскрена відбиттям ліхтарів; усе в трепеті дожидало урочистої миті Світла. Скуривши цілу сигару, Кевал вернувся до електростанції й підплигнув до віконця. Пан староста ще говорив — уже не буряковий, а синій, аж чорний; глава держави все тримав руку на ручці машини, решта присутніх потихеньку гомоніли між собою, тільки чужоземні посли незворушно слухали. Зовсім позаду видніла голова пана Чванчари.