– Ховай, ховай усе, щоб мене не обікрали.
Коли він мав силу розплющити очі, в яких ще жевріло життя, то одразу повертав їх до дверей кабінету, де лежали його скарби.
– Вони там? Вони там? – питав дочку, і в голосі його був панічний жах.
– Так, батечку.
– Пильнуй золото!.. Поклади золото переді мною!
Ежені розкладала на столі луїдори, і він годинами не відривав від них очей, як дитина, що починає бачити й бездумно задивляється на один і той же предмет, і так само, як у дитини, у нього прохоплювалася напружена усмішка.
– Це мене зогріває! – казав він часом, і на його обличчі з’являвся блаженний вираз.
Коли парафіяльний священик прийшов висповідати Гранде, його очі, що вже кілька годин здавалися мертвими, ожили, тільки-но погляд упав на хрест, свічники, срібну кропильницю; він пильно дивився на них, і гуля на його носі ворухнулася востаннє. А коли кюре підніс до його губів золочене розп’яття, щоб дати йому поцілувати образ Христа, Гранде зробив жахливий судомний рух, намагаючись його вхопити, і це останнє зусилля коштувало йому життя. Він покликав Ежені, не бачачи її, хоч вона стояла перед ним на колінах, обливаючи слізьми руку, що вже холола.
– Батьку, благословіть мене, – попросила дівчина.
– Бережи золото! Ти відповіси мені за нього на тому світі,– сказав він, доводячи цими останніми словами, що християнство має бути релігією скнар.
І ось Ежені Гранде зосталася сама в цьому домі, де тільки до Нанон вона могла звернути погляд з певністю, що її почують і зрозуміють, Нанон була єдиною істотою, яка любила її і з якою вона могла говорити про своє горе. Дебела Нанон була для Ежені добрим генієм. І вона стала вже не служницею, а покірливою подругою.
Після батькової смерті Ежені дізналася від нотаря Крюшо, що вона має триста тисяч ліврів прибутку з нерухомого майна в Сомюрській окрузі, шість мільйонів у трипроцентних паперах, придбаних по шістдесят франків, курс яких становив на той час сімдесят франків; та ще два мільйони золотом і сто тисяч франків срібними екю, не беручи до уваги належних їй недоїмок. Загальна сума багатства Ежені сягала сімнадцяти мільйонів.
"Де ж кузен?" – питала вона себе.
Того дня, коли нотар Крюшо ознайомив свою клієнтку зі станом спадщини, упорядженої і вільної від боргів, Ежені лишилася сама з Нанон; вони сиділи біля каміну в залі, де все було спогадом, починаючи від стільця на підставках, на якому сиділа її мати, до склянки, з якої колись пив кузен.
– Нанон, ми самітні!
– Так, мадмуазель, якби я знала, де він є, цей любчик, я б пішки пішла до нього.
– Між нами море, – мовила Ежені.
В той час як бідна спадкоємиця проливала сльози в товаристві старої служниці у цьому холодному й темному домі, який був для неї всесвітом, від Нанта до Орлеана тільки й мови було, що про сімнадцять мільйонів мадмуазель Гранде. Одним з перших її кроків було розпорядження надати пожиттєву ренту в сумі тисяча двісті франків Нанон, яка вже мала шістсот франків ренти і ставала таким чином багатою нареченою. Менше як за місяць вона вийшла заміж за Антуана Корнуайє, призначеного головним доглядачем земель і володінь мадмуазель Гранде. Пані Корнуайє мала перед своїми однолітками величезну перевагу: хоча їй було п’ятдесят дев’ять років, їй можна було дати не більше сорока. Грубі риси її обличчя вистояли проти натиску часу. Завдяки режимові її монастирського життя вона ніби насміхалася із старості, зберігши яскравий рум’янець, залізне здоров’я. Може, вона ніколи не мала такого гарного вигляду, як у день весілля. Її незграбність пішла їй на користь, і коли вона йшла до церкви, дужа, тілиста, міцна, з виразом щастя на нев’янучому обличчі,– дехто позаздрив Корнуайє.
– У неї гарний колір обличчя, – сказав торговець сукном.
– Вона може ще дітей народити, – докинув своє торговець сіллю. – Збереглась, мов у ропі, з вашого дозволу.
– Вона багата: неборака Корнуайє не програв, – казав інший сусіда.
Виходячи із старого дому та спускаючись покрученою вулицею до парафіяльної церкви, Нанон, яку любили всі сусіди, чула тільки поздоровлення. На весілля їй Ежені подарувала столовий сервіз на тридцять шість осіб. Корнуайє, вражений такою щедрістю, говорив про свою хазяйку зі сльозами на очах: "Я за неї – в огонь і воду". Ставши довіреною особою Ежені, пані Корнуайє була від цього не менш щаслива, ніж від одруження. Вона могла нарешті відчиняти й зачиняти комору, видавати вранці продукти, як покійний хазяїн. До того ж у неї були дві служниці, куховарка й покоївка, яка лагодила білизну і шила сукні для мадмуазель. Корнуайє поєднував обов’язки доглядача й управителя. Не доводиться говорити про те, що куховарка й покоївка, вибрані Нанон, були справжньою знахідкою. Отже, у мадмуазель Гранде було четверо слуг. Фермери і не помітили смерті добряги, бо заведені ним суворі правила і звичаї управління сумлінно підтримувалися паном і пані Корнуайє.
У тридцять років Ежені ще не звідала жодної радості життя. Її безбарвне й сумне дитинство минуло біля матері, невизнане й зневажене серце якої завжди страждало. Радо прощаючись із життям, мати жаліла дочку, що їй доведеться нудити світом, і лишила в її серці легкі докори сумління та вічні жалощі. Перше, єдине кохання Ежені було для неї джерелом смутку. Вона бачила свого коханого лише кілька днів і віддала йому серце між двома таємними поцілунками; потім він поїхав, цілим світом відокремившись від неї. Це кохання, прокляте батьком, стало причиною смерті матері й завдавало Ежені тільки страждань, змішаних зі слабкою надією. Вона й досі прагнула щастя, втрачаючи сили і не поновлюючи їх. У духовному житті, як і в фізичному, існує вдихання і видихання: душі треба поглинати почуття іншої душі, поглинати їх, щоб потім повернути збагаченими. Без цього прекрасного людського явища для серця немає життя; тоді йому бракує повітря, воно страждає й марніє. Ежені починала страждати. Для неї багатство не було ні владою, ні втіхою; вона могла жити тільки коханням, релігією, вірою в майбутнє. Кохання пояснювало їй вічність. Власне серце та Євангеліє знаменували для неї два сподіваних світи. Вдень і вночі вона поринала в глиб цих двох безкраїх думок, які для неї, можливо, були одним цілим. Вона заглиблювалася в себе, кохаючи і вірячи, що її теж кохають. За сім років її пристрасть заполонила все. Її скарбами були не мільйони, прибутки від яких усе зростали, а скринька Шарля, два портрети, що висіли над її ліжком; коштовності, що їх вона викупила у батька і гордо розклала на ваті в шухляді комоду; наперсток її тітки, яким користувалася її мати і який вона побожно брала щодня для вишивання – цієї праці Пенелопи, розпочатої тільки для того, щоб надівати на палець золотий наперсток, овіяний спогадами.