Тільки шестеро городян мали право відвідувати його дім. З перших трьох найбільшої уваги заслуговує небіж пана Крюшо. Ще тоді, коли його призначили головою сомюрського суду першої інстанції, цей молодик до прізвища Крюшо приєднав "де Бонфон" і всіляко намагався добитися того, щоб "де Бонфон" узяв гору над "Крюшо". Він уже й підписувався "К. де Бонфон". Недогадливий позивач, назвавши його "паном Крюшо", під час судового розгляду незабаром помічав свою нерозважливість. Суддя протегував тим, хто називав його "паном головою", і ущасливлював найлюб’язнішими усмішками тих підлабузників, які, звертаючись до нього, казали "пан де Бонфон". Панові голові було тридцять три роки, йому належав маєток Бонфон (Boni fontis[3]), що давав сім тисяч ліврів прибутку; він чекав спадщини після двох своїх дядьків – нотаря та ще абата Крюшо, члена капітулу Сен-Мартен де Тур, – обох вважали досить багатими людьми. Ці троє Крюшо, підтримувані значною кількістю родичів, зв’язаних з двадцятьма родинами в місті, утворювали партію, як колись Медічі у Флоренції, і, як у Медічі, у Крюшо були свої Пацці.
Пані де Грассен, мати двадцятитрьохрічного сина, дуже старанно відвідувала пані Гранде, сподіваючись одружити свого любого Адольфа з мадмуазель Ежені. Пан де Грассен, банкір, завзято підтримував свою дружину в її підступах, часто роблячи старому скнарі таємні послуги, і завжди вчасно прибував на поле бою. Ці троє де Грассенів також мали своїх прибічників, родичів, своїх вірних спільників.
Абат, цей Талейран[4] родини Крюшо, при міцній підтримці брата нотаря жваво суперничав із банкіршею, намагаючись зберегти багату спадщину для свого небожа – голови суду. Ця таємна війна між Крюшо та де Грассенами, нагородою в якій мала бути рука Ежені Гранде, викликала пристрасну цікавість у різних колах сомюрської громадськості. З ким одружиться мадмуазель Гранде – з паном головою суду чи з паном Адольфом де Грассеном? Дехто вважав, що пан Гранде не віддасть свою дочку ні за того, ні за другого. Сповнений марнолюбства, старий бондар, казали вони, знайде собі зятя – пера Франції, якого бондарів щорічний прибуток в триста тисяч ліврів змусить примиритися з усіма минулими, теперішніми і майбутніми бочками родини Гранде. Інші відповідали, що пан і пані де Грассен шляхетного походження і дуже багаті, що Адольф гарний хлопець і якщо тільки Ежені не посватає небіж самого папи, то шлюб з Адольфом де Грассеном цілком задовольнить людину з нижчого стану, яку весь час Сомюр бачив із сокирою в руках і яка до того ж носила червоного ковпака. Найрозважливіші казали, що пан Крюшо де Бонфон мав доступ у дім завжди; а його суперника приймали там тільки по неділях. Дехто дотримувався думки, що пані де Грассен, тісніше, ніж Крюшо, зв’язана з жінками родини Гранде, мала змогу навіяти їм певні думки, які зрештою допоможуть їй перемогти. На це відповідали, що абат Крюшо найпідлесливіша в світі людина, і тому партія рівна – жінка проти ченця. "Обоє рябоє", – казав якийсь сомюрський дотепник.
Найбільш обізнані місцеві старожили вважали, що Гранде надто передбачливий і не випустить багатства з рук своєї сім’ї, а тому мадмуазель Ежені Гранде з Сомюра одружиться з сином паризького пана Гранде, багатого оптового виноторговая. На це крюшотинці та грассеністи відповідали:
– По-перше, брати не бачилися й двох разів за тридцять років. По-друге, паризький пан Гранде має на оці щось вище для свого сина. Він мер округи, депутат, полковник національної гвардії, член комерційного суду; він зрікся сомюрських Гранде і хоче поріднитися з яким-небудь наполеонівським герцогом.
Чого тільки не розповідали про спадкоємицю цього багатства – вона була предметом розмов на двадцять льє довкола. На початку 1811 року крюшотинці здобули значну перевагу над грассеністами. Саме в цей час продавався маєток Фруафон з чудовим парком, прекрасним замком, із фермами, річками, ставами, лісами. Молодий маркіз де Фруафон, якому потрібні були гроші, змушений був продати цей маєток вартістю в три мільйони. Нотар Крюшо, голова суду Крюшо і абат Крюшо з допомогою своїх прибічників зуміли перешкодити продажу маєтку дрібними ділянками. Нотар уклав з юнаком дуже вигідну угоду, переконавши того, що, збираючи гроші за продані ділянки, йому б довелося без кінця судитися з покупцями; куди краще продати все панові Гранде, людині з достатком, – він зможе відразу заплатити готівкою. Так прегарний маркізат Фруафон опинився у пащі Гранде, який, на превеликий подив Сомюра, після виконання всіх формальностей заплатив за нього до останнього франка. Ця подія наробила галасу в Нанті й Орлеані. Пан Гранде поїхав оглянути свій замок принагідно – у візку, що туди повертався. Він оглянув хазяйським оком свою власність і повернувся в Сомюр, певний, що вміщені гроші даватимуть п’ять процентів прибутку, і перейнятий привабливою думкою заокруглити маркізат Фруафон, прилучивши до нього всі свої володіння. Згодом, щоб знову поповнити свою майже спорожнілу скарбницю, він вирішив вирубати усі свої гаї та ліси і навіть тополі на власних луках.
Тепер неважко зрозуміти всю значимість слів: "Дім пана Гранде", – дім похмурий, холодний, мовчазний, розташований в горішній частині міста, під захистом руїн міського валу. Два стовпи і арка над ворітьми були складені, як і весь будинок, з білого пісковику; на узбережжі Луари цей камінь трапляється часто, але він такий крихкий, що може вистояти не більше як двісті років. Численні великі й малі дірки дивовижної форми, що утворилися від вітру і дощів, надавали вхідній арці й воротам характерного для французької архітектури вигляду і нагадували собою тюремну браму. Під аркою виднівся довгастий барельєф, вирізьблений на граніті,– зображення чотирьох пір року, алегоричні фігури яких уже стерлися й зовсім почорніли. Вище, над барельєфом, виступав карниз, а над ним тягнулися вгору численні рослини, – їхнє насіння заніс туди вітер – жовта стінниця, повитиця, березка, подорожник і молоденька, вже досить висока вишенька. Масивні дубові ворота потемніли, зсохлися, геть потріскались і, здавалося, були б неміцні, якби не ціла система болтів, що утворювали на них симетричний візерунок.