– Ідіть спати, – промовила Ежені, не пускаючи його в неприбрану кімнату.
Шарль відступив, і вони попрощалися, обмінявшись усмішками.
Обоє заснули з однаковими мріями, і відтоді Шарлеву жалобу почали помалу скрашувати троянди. Вранці, до сніданку, пані Гранде побачила, що її дочка прогулюється з Шарлем у саду. Юнак був ще смутний, як і належить нещасливцеві, що, так би мовити, спустився на дно своїх страждань і, змірявши глибину безодні, в якій він опинився, відчув увесь тягар свого майбутнього життя.
– Батько повернеться тільки в обід, – сказала Ежені, помітивши, що мати схвильована цією прогулянкою.
Кожний рух дівчини, вираз її обличчя й особлива ніжність голосу свідчили, що між нею й кузеном панує цілковита єдність думок. Душі їхні злилися, ще, може, не відчувши всієї сили тих палких почуттів, які їх єднали. Шарль лишився в залі, і його смуток належно шанували. Кожній з трьох жінок було чим зайнятися. Гранде покинув усі свої справи, а до нього приходило чимало людей: покрівельник, слюсар, муляр, землекопи, теслярі, фермери; одні – домовитися про ремонтні роботи, інші – заплатити орендну плату чи отримати гроші. Пані Гранде й Ежені довелося метушитись, відповідати на довгі розпитування робітників та сільського люду. Нанон у кухні складала внески натурою. Вона завжди чекала наказу хазяїна, щоб знати, що лишити для дому, а що продати на ринку. Наш добряга, як багато поміщиків, мав звичку пити найгірше вино і їсти власні підгнилі фрукти. Близько п’ятої години вечора Гранде повернувся з Анжера, одержавши за золото чотирнадцять тисяч франків і везучи з собою бони державної скарбниці на проценти по день сплати за ренту. Корнуайє він лишив в Анжері, велівши нагодувати зморених коней і, давши їм відпочити, поволі їхати додому.
– Я з Анжера, жінко, – сказав він. – Їсти хочу.
Нанон гукнула йому з кухні:
– Хіба ви з учорашнього дня нічого не їли?
– Нічого, – відповів добряга.
Нанон подала суп. Де Грассен прийшов по останні розпорядження свого клієнта, коли вся родина сиділа за столом. Дядечко Гранде навіть не глянув на небожа.
– Їжте спокійно, Гранде, – сказав банкір. – Поговоримо. Чи не знаєте, почім зараз золото в Анжері? Туди наїхали з Нанта скуповувати його. Я збираюся послати…
– Не посилайте, – перебив його добряга Гранде, – там уже надмір. Ми з вами хороші друзі, і я не хочу, щоб ви марнували час.
– Але ж золото там коштує тринадцять франків п’ятдесят сантимів.
– Скажіть краще – коштувало.
– Та звідки ж, до біса, воно взялося?
– Я сьогодні вночі їздив в Анжер, – відповів йому Гранде стиха.
Банкір здригнувся від подиву. Потім де Грассен і Гранде почали розмовляти пошепки, раз у раз поглядаючи на Шарля.
І знову де Грассен здригнувся від подиву, коли бондар попросив банкіра купити йому ренту на сто тисяч ліврів.
– Пане Гранде, – звернувся Грассен до Шарля, – я їду в Париж, якщо ви маєте якісь доручення…
– Ніяких, пане. Дякую, – відповів Шарль.
– Подякуйте йому щиріше, небоже. Пан де Грассен їде улагоджувати справи фірми Гійома Гранде.
– Хіба є якась надія? – спитав Шарль.
– Та хіба ж ви мені не небіж? – вигукнув бондар з удаваною гордістю. – Ваша честь – наша честь. Хіба ваше прізвище не Гранде?
Шарль схопився, обняв дядечка Гранде, поцілував його і, збліднувши, вийшов. Ежені захоплено дивилася на батька.
– Ну, прощавайте ж, мій добрий де Грассен, я весь ваш, а ви вже там добре залагодьте справу!
Обидва дипломати потиснули один одному руку; колишній бондар провів банкіра до дверей; потім замкнув їх, повернувся і сказав Нанон, опускаючись у своє крісло:
– Подай-но смородинівки!
Від хвилювання він не міг усидіти на місці, підвівся, глянув на портрет пана де ла Бертельєра, притупнув ногою і, виробляючи колінця, як казала Нанон, заспівав:
У гвардії французькій
Мій батечко служив…
Нанон, пані Гранде, Ежені мовчки перезирнулися. Коли виноградар ставав надміру веселий, це завжди жахало їх.
Вечір скоро скінчився. Дядечко Гранде захотів раніше лягти спати; а коли він лягав, усе в домі мусило спати, як ото "коли Август напивався, уся Польща була п’яна". А втім, Нанон, Шарль та Ежені стомилися не менше, ніж сам хазяїн. Що ж до пані Гранде, то вона спала, їла, пила, рухалася, як того хотів чоловік. Але протягом двох годин, присвячених травленню, бондар жартував як ніколи і виголошував свої особливі афоризми, по одному з яких можна судити про його дотепність. Проковтнувши смородинівку, він подивився на чарку і мовив:
– Не встигнеш пригубити, як чарка вже порожня! Отак і з нами. Живемо, живемо та й помремо. Не можуть грошики і котитися, і в капшуку лишитися, бо то було б надто гарне життя.
Він став веселий і милостивий. Коли Нанон принесла прядку, дядечко Гранде сказав:
– Ти, мабуть, стомилася. Покинь свою куделю.
– Ото ще!.. Мені буде нудно, – відповіла служниця.
– Бідолашна Нанон! Хочеш смородинівки?
– Авжеж, від смородинівки не відмовляюся: пані робить її куди краще, ніж аптекарі. Їхню п’єш – справжнісінькі ліки.
– Вони додають до неї забагато цукру, від того весь запах пропадає,– пояснив добряга.
На другий день сім’я зібралася о восьмій годині на сніданок і являла собою картину справжньої згоди. Горе швидко зблизило пані Гранде, Ежені й Шарля; навіть Нанон, сама того не усвідомлюючи, почувала те саме, що й вони. Всі четверо стали немов однією родиною. Що ж до старого виноградаря, то його скнарість була задоволена, а через певність того, що він скоро спровадить франта, давши йому грошей тільки на проїзд до Нанта, старий був майже байдужим до присутності небожа в домі. І пан Гранде дав волю обом дітям, – так він називав Шарля й Ежені,– поводитись, як їм заманеться, під наглядом пані Гранде, котрій він цілком довіряв у всьому, що стосувалося моралі й релігії. Планування луків та канав уздовж дороги, посадки тополь понад Луарою, зимові роботи на хуторах та у Фруафоні повністю поглинули його.
І тоді для Ежені почалася весна кохання. Після нічної сцени, коли вона віддала кузенові свій скарб, а разом з ним і своє серце, у них з’явилася спільна таємниця. Шарль і Ежені обмінювалися поглядами, які свідчили про взаєморозуміння, що поглиблювало їхні почуття, посилювало єдність, душевну близькість, підносило їх, так би мовити, над буденним життям. Хіба між рідними не дозволена ніжність у голосі й лагідність у погляді? І Ежені присипляла кузенове страждання дитячими радощами народжуваного кохання. Чи ж нема чарівної схожості між початком кохання і початком життя? Хіба не заколисують дитину ніжним словом і люблячим поглядом? Хіба не розповідають їй чарівних казок, які золотять для неї майбутнє? Хіба не надія розкриває над нею свої променисті крила? Хіба ця дитина не проливає то сльози радості, то горя? Хіба не свариться через дурничку, через камінці, з яких хоче збудувати собі хисткий палац, через квіти, про які забуває одразу, як тільки зірве їх? Хіба не ловить пожадливо час, поспішаючи вперед, у життя? Кохання – наше друге перетворення.