Побачивши, що дочка зблідла, пані Гранде одчинила вікно, щоб дати їй подихати свіжим повітрям.
– Мені краще, – сказала Ежені за хвилину.
Це нервове збудження досі, здавалося, спокійної і холодної дочки схвилювало пані Гранде; вона подивилася на Ежені співчутливо й проникливо, як дивляться матері, що палко люблять своїх дітей, і вгадала все. Та й справді, життя відомих угорських сестер-близнят, грою природи прив’язаних одна до одної, не було з’єднане щільніше, ніж життя Ежені та її матері, завжди нерозлучних у цій віконній ніші, в церкві; навіть у сні вони дихали одним повітрям.
– Бідна моя дитинонько! – зітхнула пані Гранде, охопивши руками голову Ежені і тиснучи її до грудей.
На ці слова дівчина підвела голову, кинула на матір допитливий погляд, прочитала її таємні думки і сказала:
– Навіщо посилати його в Індію? Коли в нього нещастя, хіба він не повинен лишитися тут? Він же наш найближчий родич!
– Так, дитино моя, це було б цілком природно, але в твого батька є свої міркування, ми маємо їх шанувати.
Мати й дочка сіли мовчки біля вікна, одна на стілець з підставками, друга – на своє кріселко, і взялися до роботи. Відчуваючи безмірну вдячність за дивну чутливість серця, що її виявила мати, Ежені поцілувала їй руку:
– Яка ти добра, люба матусю!
Від цих слів старе, зів’яле від довгих страждань материне обличчя проясніло.
– Він тобі подобається? – спитала Ежені.
Пані Гранде відповіла тільки усмішкою; потім, хвилинку помовчавши, тихо сказала:
– Чи ти й справді вже любиш його? Це було б недобре.
– Недобре? – здивувалася Ежені.– Чому? Він подобається тобі, подобається Нанон, чому ж може не подобатися мені? Ходім, мамо, накриємо йому на стіл до сніданку.
Вона кинула свою роботу, мати – також і сказала:
– Ти збожеволіла!
Однак їй захотілося приєднатися до доччиного божевілля, щоб його виправдати.
Ежені покликала Нанон.
– Чого вам іще, мадмуазель?
– Нанон, у тебе вже будуть вершки опівдні?
– Ну, гаразд, опівдні вже будуть, – відповіла стара наймичка.
– Ну, а поки даси йому міцної кави. Я чула, як пан де Грассен казав, що в Парижі варять дуже міцну каву. Клади побільше.
– А де ж я її візьму?
– Купи.
– А як мене зустріне пан?
– Він на своїх луках.
– Добре, збігаю. Тільки, коли я купувала воскову свічку, пан Фессар уже й так питав, чи не прийшли до нас троє волхвів. Усе місто знатиме, як ми тринькаємо гроші.
– Не приведи Господи, батько щось помітить, – сказала пані Гранде, – він нас приб’є.
– Ну що ж, ми на колінах приймемо його кару.
Замість відповіді пані Гранде звела очі до неба. Нанон наділа чепчика й вийшла. Ежені дістала білу скатертину, принесла кілька грон винограду, який любила розвішувати на горищі; потім тихенько пройшла коридором, щоб не розбудити кузена, і не могла утриматися, – прислухалась під дверима до його рівномірного дихання.
"Він спить, а нещастя чигає на нього", – подумала вона.
Нарвавши свіжого виноградного листя, Ежені уклала грона так гарно, як це міг зробити тільки старий дворецький, і врочисто поклала на стіл. У кухні вона набрала груш, порахованих батьком, склала їх пірамідою і прикрасила листям. Дівчина входила й виходила, бігала, стрибала. Вона б охоче спустошила батьківський дім, та всі ключі були в батька. Повернулась Нанон, несучи двоє свіжих яєць. Побачивши яйця, Ежені мало не кинулася їй на шию.
– Вони були в кошику у фермера з Пустки; я попросила, і він мені дав їх, щоб піддобритися.
Дві години тривали турботи, Ежені за цей час двадцять разів відкладала шитво, щоб поглянути, чи не кипить кава, послухати, чи не встає кузен; їй вдалося приготувати дуже простий, недорогий сніданок, який, одначе, був жахливим порушенням, закоренілих звичаїв дому. Другий сніданок тут звичайно з’їдали стоячи. Кожен брав трохи хліба, масла або щось із фруктів і склянку вина… Глянувши на стіл, переставлений до каміну, крісло перед прибором кузена, дві тарілки з фруктами, підставку для яйця, пляшку білого вина, хліб і цукор грудочками на блюдці, Ежені затремтіла всім тілом, тільки тепер подумавши про те, який погляд кинув би батько, якби він повернувся в цю мить додому. Тому вона весь час позирала на годинник, прикидаючи, чи встигне кузен поснідати до приходу старого.
– Не турбуйся, Ежені, якщо батько надійде, я все візьму на себе, – сказала пані Гранде.
Ежені не змогла втримати сліз.
– Ах, мила матусю, – скрикнула вона, – я не досить любила тебе!
Шарль, наспівуючи, довго походжав по кімнаті і нарешті зійшов. На щастя, одинадцятої ще не було. Як справжній парижанин, він одягся з таким кокетством, ніби опинився в замку вельможної дами, що подорожувала в Шотландії. Він увійшов привітний і веселий, що так личить молодості, і Ежені відчула в серці сумну приємність. Він уже сам кепкував із своїх надхмарних замків, що геть розлетілися, і жваво привітався з тіткою.
– Ви добре спали, люба тітонько? А ви, кузино?
– Добре, любий. А ви? – спитала пані Гранде.
– Я – чудово.
– Ви, мабуть, голодні, кузене, – сказала Ежені,– сідайте до столу.
– Та я ніколи не снідаю до полудня, в цей час я встаю. А втім, я так погано їв у дорозі, що не завадить поснідати. До того ж…
Він вийняв чарівний плоский годинник роботи Брегата.
– Як, ще тільки одинадцята? Рано я сьогодні встав.
– Рано?.. – здивувалася пані Гранде.
– Так, але мені хотілося розібрати свої речі. Ну що ж, я б охоче з’їв щось, так, якусь дрібничку, – шматочок дичини або куріпку.
– Пречиста Діво! – скрикнула Нанон, почувши ці слова.
"Куріпку", – повторила подумки Ежені; вона з радістю віддала б за куріпку всі свої заощадження.
– Сідайте, будь ласка, – промовила тітка.
Денді граціозно опустився в крісло, як вродлива жінка вмощується на дивані. Ежені з матір’ю посідали на стільцях ближче до нього, проти каміна.
– Ви весь час тут живете? – спитав Шарль, якому зала при денному світлі видавалася ще огиднішою, ніж при свічках.
– Весь час, – відповіла Ежені, дивлячись на нього. – Крім тих днів, коли збирають виноград. Тоді ми помагаємо Нанон і живемо всі в абатстві Нуайє.
– Ви ніколи не гуляєте?
– Іноді в неділю, після вечірні, коли гарна погода, – сказала пані Гранде. – Ми ходимо на міст або на сіножать, коли косять траву.