Я зальотник, всім відомий.
Тра-ля-ля-ля…
– Панове, – гукнув Крістоф, – суп подано, всі вже за столом.
– Почекай, – сказав Вотрен. – Піди-но візьми пляшку бордо в моїй кімнаті.
– Як вам подобається годинник? – спитав батько Горіо. – В неї чудовий смак, правда?
– Вотрен, батько Горіо і Растіньяк зійшли разом униз і, запізнившись, опинилися за столом поруч. Ежен поводився з Вотреном під час обіду підкреслено холодно, хоч цей чоловік – і взагалі такий приємний, на думку пані Воке, – сьогодні розійшовся як ніколи. Він сипав блискучі дотепи і розбуркав усю компанію. Така впевненість у собі, такий спокій жахали Ежена.
– На яку ногу ви сьогодні встали? – спитала пані Воке. – Ви веселі, як трясогузка.
– Я завжди веселий, коли зроблю добре дільце.
– Дільце? – перепитав Ежен.
– Авжеж. Я доставив партію товару і тому маю право на чималі комісійні. – Помітивши, що мадмуазель Мішоно придивляється до нього, він сказав: – Мадмуазель, може, вам щось не подобається в моєму обличчі? Чого це ви так втупилися в мене? Кажіть відверто! Щоб зробити вам приємність, я ладен змінити… Пуаре, ви ж не розгніваєтесь за це, га? – сказав він, підморгуючи старому чиновникові.
– От би, хай йому чорт, намалювати з вас ярмаркового Геракла, – сказав молодий художник Вотренові.
– Чудово! Згода, якщо мадмуазель Мішоно позуватиме вам для цвинтарної Венери, – відповів Вотрен.
– А Пуаре? – спитав Б’яншон.
– О, Пуаре позуватиме, як Пуаре. Це буде бог садів, – вигукнув Вотрен. – Адже його ім’я походить від груші[13].
– Гнилички! – підказав Б’яншон.
– Все це дурниці, – зауважила пані Воке, – краще б ви нас почастували вашим бордо, адже я бачу пляшечку, що висунула свого носика. Вино підтримає ваш веселий настрій, до того ж це корисно для шлунка.
– Панове, – мовив Вотрен, – пані президентка закликає нас до порядку. Пані Кутюр і мадмуазель Вікторина пробачать нам наші легковажні слівця, але пощадіть невинність батечка Горіо. Пропоную вам маленьку пляшкораму бордоського вина; ім’я Лафіта надає йому ще більшої слави – прошу не вважати це за політичний натяк. Гей ти, опудало, – сказав він, глянувши на Крістофа, який, проте, не зрушив з місця. – Сюди, Крістофе! Хіба ти не знаєш свого імені? Опудало, неси сюди випивку!
– Ось, пане, – сказав Крістоф, подаючи йому пляшку.
Наповнивши склянки Ежена та батька Горіо, Вотрен повільно налив і собі кілька крапель; він куштував вино язиком, поки сусіди пили своє, і раптом скривився:
– Ах чорт, тхне корком. Візьми це собі, Крістофе, і принеси нам інше, ти знаєш, там праворуч. Нас шістнадцятеро, неси вісім пляшок.
– Ну, коли ви так розщедрились, – сказав художник, – ставлю сотню каштанів.
– Хо! Хо!
– Еге!
– Брр!
Вигуки пансіонерів лунали звідусіль, наче лускання ракети.
– Ану, матусю Воке, ставте дві пляшечки шампанського! – гукнув Вотрен.
– Отакої! Може, ви ще схочете, щоб я віддала вам і весь свій будинок? Дві пляшки шампанського! Та це ж коштує двадцять франків. У мене не такі заробітки. Ні! Проте якщо пан Ежен заплатить за шампанське, то я почастую наливкою.
– Від її наливки проносить, як від рицини, – сказав тихенько студент-медик.
– Мовчи, Б’яншоне, – вигукнув Растіньяк, – я не можу чути про рицину, мені з душі верне. Згода, я плачу за шампанське! – додав студент.
– Сільвіє, – мовила пані Воке, – подайте печиво й пиріжечки.
– Ваші пиріжечки вже мохом поросли, вони в рот не лізуть, – сказав Вотрен, – а печиво несіть.
Через хвилину бордо обійшло всіх. Товариство повеселіло й пожвавішало. Лунав гучний регіт, вихоплювались вигуки, схожі на голоси різних тварин. Музейний службовець спробував відтворити звичайний у Парижі вуличний вигук, схожий на нявкання закоханого кота, і негайно вісім голосів по черзі проревли:
– Ножі гострити!
– Насіння для пташок!
– Трубочки з вершками, пані, трубочки з вершками!
– Латаю каструлі!
– Устриці, свіжі устриці!
– Купую одяг, капелюхи, старі краватки!
– Вишень, кому солодких вишень!
– Парасольки, парасольки!
Пальма першості припала Б’яншонові, коли він гугнявим голосом вигукнув:
– Вибивачки – вибивати одяг і жінок!
Кілька хвилин панував неймовірний галас, лунали безглузді жарти – справжня опера, де диригував Вотрен, водночас не спускаючи з ока Ежена та батька Горіо, які вже неначе сп’яніли. Відкинувшись на стільцях, обидва поважно споглядали цей незвичний бешкет і пили мало. Обох турбували думки про те, що вони мали зробити ввечері, однак їм бракувало сили підвестися з місця. Вотрен скоса позирав на них, стежачи, як міняється вираз їхніх облич; вибравши хвилину, коли очі в них закліпали і, здавалося, ось-ось заплющаться, він, схилившись до Растіньяка, сказав йому на вухо:
– Он як, хлопче, не такі ми вже спритні, щоб змагатися з дядечком Вотреном, а він дуже вас любить і не дозволить накоїти дурниць. Коли я щось вирішив, то тільки Господь Бог здолає стати мені на перешкоді. Ах, це ж ми хотіли попередити батечка Тайфера, вчинити школярську помилку! Піч гаряча, тісто вчинене, хліб на лопаті; взавтра ми уминатимемо його, аж за вухами лящатиме; то що ж, невже не дамо посадити хліб у піч? Ні, ні, хай печеться! Якщо у нас і з’являться докори сумління, вони зникнуть в процесі травлення їжі. В той час, як ми спокійнісінько спатимемо, полковник граф Франкессіні вістрям своєї шпаги відвоює нам спадщину Мішеля Тайфера. Вікторина успадкує братову ренту – тисяч п’ятнадцять на рік. Я вже довідався і знаю, що материна спадщина становить понад триста тисяч.
Ежен слухав ці слова, але не міг відповісти: язик йому прилип до піднебіння, і його непереможно хилило на сон; стіл і обличчя пансіонерів він уже бачив немов у тумані. Незабаром гомін ущух, пансіонери по одному розійшлися; потім, коли зостались тільки вдова Воке, пані Кутюр, мадмуазель Вікторина, Вотрен і батько Горіо, Растіньяк побачив крізь сон, як пані Воке збирає пляшки і зливає рештки в одну пляшку.
– Ах, які вони шалапути, які зелені! – казала вдова.
Це було останнє речення, котре Ежен міг розібрати.
– Тільки пан Вотрен уміє встругнути таку штуку, – сказала Сільвія. – Гляньте, Крістоф гурчить, мов та дзига.
– До побачення, матусю, – сказав Вотрен. – Іду на бульвар подивитися на пана Марті в "Дикій горі" – великій драмі, переробленій із "Самітника". Запрошую вас і наших дам.